Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано
~
Іншої осені — не тієї, коли він якоїсь неділі побував у Трамбле, але теж далекої — Дараган отримав листа на адресу у сквері Грезіводан. Він проходив повз двері консьєржки, що саме вийшла розкладати по скриньках листи.
— Здається, це ви — Жан Дараган.
Вона простягнула йому конверт, де його прізвище було написане синім чорнилом. Йому ніколи не надходили листи на цю адресу. Він не впізнав почерку — розгонистого, на всю ширину конверта, — Жан Дараган. 8, сквер Грезіводан, Париж. На номер району не вистачило місця. На звороті конверта — прізвище з адресою: А. Астранд. 18, вул. Альфреда Деоденка, Париж.
Якусь хвилю прізвище здавалося йому незнайомим. Через те, що ім’я ховалося за ініціалом «А.»? Пізніше він усвідомив, що мав якесь передчуття, тому й не поспішав розпечатувати конверт. Він рушив пішки аж до межі Нейї і Леваллуа, в той район, де по двох-трьох роках низькі будинки й майстерні буде зруйновано, аби звільнити місце для кільцевої автостради. АСТРАНД. Як він міг тієї ж миті не зрозуміти, хто це?
Він повернувся назад і зайшов до кафе на першому поверсі одного з блоків житлових будинків. Він сів, витягнув листа з кишені, замовив помаранчевий сік і, якщо можна, ніж. Він відкрив конверт з допомогою ножа, бо боявся розірвати адресу на звороті. У ньому були тільки три світлини. Він упізнав себе, в дитинстві. Він пам’ятав пообіддя, коли їх було зроблено у «Фотоматоні», біля мосту Сен-Мішель, напроти Палацу правосуддя. Відтоді він не раз проходив біля того фотомагазину, який зовсім не змінився.
Треба знайти ці фотографії й порівняти їх зі збільшеною копією з «досьє» Оттоліні. Мабуть, вони у валізі, куди він поскидав листи й папери не менш як сорокарічної давності й від якої, на щастя, загубився ключ. Але навіщо? Фотографії ті самі. «Невідома дитина. Обшук і арешт Анні Астранд. Прикордонний пункт Вентимілья. Понеділок 21 липня 1952 р.». Отже, її затримали й обшукували під час спроби виїхати за кордон.
Вона прочитала його роман «Чорний колір літа» й упізнала той епізод. Інакше для чого надсилати йому фото, по п’ятнадцяти роках? Але як вона дізналася адресу, що була тимчасовою? До того ж, він рідко коли там ночував. Майже весь час він проводив у своїй кімнаті на вулиці Кусту й у кварталі поблизу площі Бланш.
Він написав книжку лише в надії, що вона озветься. Написати книжку означало для нього послати сигнал — немов блиманням фар чи то азбукою Морзе — тим людям, про яких йому давно нічого не відомо. Досить побіжно згадати їхні імена на котрійсь із сторінок і чекати, доки вони нарешті відгукнуться. Але щодо Анні Астранд, то він навіть не назвав її прізвища й постарався якомога вправніше заплутати сліди. Вона не могла впізнати себе у жодній з дійових осіб. Він ніколи не розумів, як можна вводити в книжку дорогу для себе людину. Тільки-но вона потрапить до роману, наче прослизнувши крізь дзеркало, ви втратите її назавжди. Ніби її ніколи не існувало у справжньому житті. Зведена нанівець... Тут треба було діяти тонко. Таким чином, єдиною сторінкою книжки, яка могла привернути увагу Анні Астранд, була та, де жінка з дитиною заходять до крамниці «Фотоматон» на бульварі Пале. Він не розуміє, чому вона підштовхує його до кабіни. Вона каже йому пильно дивитися на екран і не крутити головою. Вона засуває чорну завісу. Він сидить на дзиґлику. Спалах осліплює, й він кліпає очима. Чорна завіса розсувається, й він виходить з кабіни. Вони чекають, доки світлини випадуть з автомата. А потім треба починати все спочатку, бо на фото в нього заплющені очі. Після цього вони пішли до кав’ярні, що була поруч і вона почастувала його гренадином. От як це було. Він описав усе з великою точністю хоча й розумів, що цей епізод не зовсім узгоджується з рештою сюжету. Це був уривок із життя, який він крадькома протягнув у роман, перетворивши його на особистий сигнал, на оголошення на кшталт тих, які друкують дрібними літерами в газетах, і вони зрозумілі тільки тим людям, яким їх адресовано.
~
Під вечір він здивувався, чому не телефонує Шанталь Гріппе. Вона мала помітити, що забула в нього свою сукню. Він набрав номер її мобільного, але ніхто не відповів. Після гудків — повна тиша. Ви підійшли до краю кручі, за якою тільки порожнеча. Він подумав, чи цей номер іще належить Шанталь Гріппе, чи, може, вона загубила телефон. І чи вона взагалі ще жива.
За аналогією в нього виникли сумніви щодо Жіля Оттоліні. Він набрав на клавіатурі комп’ютера «Агентство Свіртс, Париж». У Парижі не виявилося жодного агентства «Свіртс» — ні у районі вокзалу Сен-Лазар, ні в інших районах. Удаваний автор «Аматора верхогонів» виявився привидом уявного агентства.
Йому заманулося перевірити, чи Оттоліні зареєстрований як мешканець скверу Грезіводан, але серед прізвищ у всіх вісімнадцяти номерах не було жодного Оттоліні. У всякому разі, сукня була тут, на спинці канапи, отже, це був не сон. Він надрукував навмання «Сильві-Роза. Модний пошив. Вулиця Естель. Марсель», але отримав тільки відповідь «Ательє Роза, 18, вул. Соваж, 68100 Мюлуз». Уже кілька років він майже не користувався цим комп’ютером, бо його пошуки найчастіше лишалися марними. Нечисленні люди, чиї сліди він хотів відшукати, схоже, зуміли перехитрувати пильність цієї машини. Вони проскочили між чарунками сітки, бо належали іншій епосі й зовсім не були, так би мовити, «дітьми з церковного хору». Йому пригадалося, як його батько, котрого він ледве пам’ятав, казав м’яким голосом: «Я десяток слідчих зіб’ю з пантелику». У комп’ютері не було жодного сліду ні батька, ні Торстеля чи Перрена де Лара, чиї імена він також набирав на клавіатурі напередодні, перед приходом Шанталь Гріппе. Щодо Перрена де Лара, то все відбувалося, як і раніше: на екрані з’являлася велика кількість Перренів, і навіть ночі не вистачило б, аби переглянути увесь список. Ті, хто його цікавили, ховались або в безіменному натовпі,
