Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано

На терасі вимкнули неонові лампи, натякаючи двом останнім відвідувачам, що кафе зачиняється. Перрен де Лара мовчки сидів у сутінку. Дарагану пригадався кінотеатр на Монпарнасі, куди він зайшов якось увечері, аби заховатися від дощу. У ньому не топилося, й нечисленна публіка сиділа в пальтах. Часто в кіно він заплющував очі. Голоси й музика фільму важили для нього більше, ніж зображення. Він пригадував одну фразу з фільму того вечора, промовлену глухим голосом, доки не ввімкнули світло, і в нього часом виникала ілюзія, що промовляв її саме він:

—  Щоб дійти до тебе, мені довелося подолати дивний шлях[10]...

Хтось доторкнувся до його плеча:

—  Пане, ми зачиняємо... Вам час іти...

Вони перейшли авеню й прямували парком, де вдень був філателістичний базар. Дараган не знав, як попрощатися з Перреном де Лара. Той раптом зупинився, ніби раптом щось згадав:

—  Я навіть не можу вам сказати, чому вона сиділа у в’язниці...

Він подав Дараганові руку.

—  Сподіваюся, до скорої зустрічі... Чи, може, за десять років...

Дараган не знав, що відповісти, і, стоячи на тротуарі, дивився йому вслід. Той віддалявся, у своїй залегкій куртці. Він ішов попід деревами дуже повільним кроком і, переходячи авеню Маріньї, мало не втратив рівноваги, коли порив вітру з пригорщею жовтого листя штовхнув його в спину.

~

Повернувшись додому, він перевірив, чи Шанталь Гріппе або Жіль Оттоліні не лишили часом повідомлення на автовідповідачі. Чорне плаття з ластівками лежало на спинці канапи, а помаранчева картонна тека —  на тому ж місці на столі, біля телефону. Він дістав з неї аркуші.

Нічого особливого, на перший погляд, про Анні Астранд. Утім, ні. Зазначено адресу будинку у Сен-Ле-ла-Форе: «№15, вул. Ермітаж» зі згадуванням, що там було проведено обшук. Рік той самий, коли Анні водила його фотографуватися і коли її обшукали на кордоні у Вентимільї. Згадувався її брат П’єр (№6, вул. Лаферр’єра, Париж IX) і Роже Венсан (№12, вул. Нікола Шуке, Париж XVIII), про якого подейкували, ніби він її ймовірний «покровитель».

Там навіть уточнювалося, що власником будинку в Сен-Ле-ла-Форе був Роже Венсан. Там була також копія значно давнішого донесення Відділу розслідувань та інформації Бригади поліції звичаїв Управління кримінальної поліції стосовно Астранд Анні, яка проживає в готелі у №46 на вул. Нотр-Дам-де-Лоретт, де зазначалося: «відома в „Етуаль-Клебер“[11]». Але все було переплутано, неначе хтось —  може Оттоліні? —  передруковуючи нашвидку архівні документи, попропускав рядки і навмання пооб’єднував речення, жодним чином не пов’язані між собою.

Чи варто глибше занурюватися в це густе й липке місиво? Драган продовжував читати, і його опосіло те саме враження, що й напередодні, коли він зробив першу спробу розібратися в цих аркушах: це лише уривки фраз, почуті у півсні, з яких пригадуєш, прокинувшись, заледве кілька слів, що не мають жодного сенсу. Однак там траплялися точні адреси: №15, вул. Ермітаж, №12, вул. Нікола Шуке, №46, вул. Нотр-Дам-де-Лоретт, завдяки яким можна визначити орієнтири й не загубитися в цих хибких пісках.

Він був певен, що ближчими днями порве ці документи, і це принесе йому полегкість. А тим часом нехай лежать на письмовому столі. Нове прочитання, можливо, відкриє якусь приховану ознаку, що виведе його на слід Анні Астранд.

Треба буде розшукати конверт, у якому вона колись давно надіслала йому фотографії з автомата. Того дня, отримавши їх, він перевірив у довіднику. У номері 18 на вулиці Альфреда Деоденка Анні Астранд зазначена не була. А оскільки вона не зазначила свого телефону, йому лишалося тільки написати їй... Але чи отримає відповідь?

Цього вечора, у своєму кабінеті, все це здавалося таким далеким... Уже десять років, як настало нове століття... Та однак, коли десь на вулиці в око впадало чиєсь обличчя, а часто було досить якогось слова з чужої розмови чи кількох нот, як це ім’я —  Анні Астранд —  знову й знову спливало в пам’яті. Але це траплялося дедалі рідше й тривало коротше, ніж поодинокий спалах маяка.

Він думав, чи не варто написати їй листа або ж дати телеграму. №18, вул. Альфреда Деоденка. ПРОХАННЯ ПОВІДОМИТИ НОМЕР ТЕЛЕФОНУ. ЖАН. Чи надіслати пневматичку, бо вони тоді ще існували. Врешті-решт, він вирішив піти за тією адресою, хоча сам не зносив несподіваних візитів або людей, які раптом підходять до вас на вулиці й починають розмову.

~

Це було восени, в день Усіх святих. Сонячне пообіддя. Вперше у житті словосполучення «всіх святих» не викликало в нього почуття суму. На площі Бланш він сів у метро. Треба зробити дві пересадки. На Етуаль і на Трокадеро. У неділю й вихідні поїзди ходили рідко, й він думав, що не міг би зустрітися з Анні Астранд іншого дня, ніж вихідний. Він полічив роки: п’ятнадцять від того дня, як вона водила його фотографуватися. Йому пригадувався й ранок на Ліонському вокзалі. Вони разом сідають у потяг —  переповнений потяг перших днів пори літніх відпусток.

Коли він очікував поїзд метро на станції «Трокадеро», його охопили сумніви: а раптом вона тепер не в Парижі. Або по п’ятнадцяти роках він її вже не впізнає.

Вулиця впиралася в заґратовану загорожу. За нею —  дерева в парку Ранелаг. Жодної машини вздовж тротуару. Тиша. Враження, що тут ніхто не живе. Вісімнадцятий номер стояв аж у кінці, праворуч, біля загорожі й дерев. Білий будинок чи, точніше, особняк на три поверхи. Біля входу домофон. І прізвище напроти єдиної кнопки: ВЕН САН.

Будинок здавався покинутим, як і вся вулиця. Він натиснув на кнопку. З домофона почулося потріскування й неначе шелест листя на вітрі. Він нахилився й двічі повторив, старанно вимовляючи звуки: ЖАН ДАРАГАН. Жіночий голос, наполовину приглушений шумом вітру, відповів: другий поверх.

Засклені двері повільно розчахнулися, й він опинився у холі з білими стінами, освітленому настінною лампою. Він не скористався ліфтом, а піднявся сходами, які повертали під прямим кутом. Коли він опинився на другому поверсі, вона стояла у дверях, але обличчя було наполовину приховане одвірком. Потім вона їх прочинила ширше і пильно подивилася на нього, ніби не впізнаючи.

—  Заходь, мій маленький Жане...

Голос нерішучий, але трохи хриплий, такий самий, як п’ятнадцять років тому. Обличчя теж не змінилося, як і погляд. Волосся довше. Тепер воно спадало на плечі. Скільки їй уже років? Тридцять шість? Стоячи в коридорі, вона й далі з цікавістю придивлялася до нього. Він думав, що їй сказати, і