Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано
— Я не знав, чи треба натискати на кнопку з написом «Венсан»...
— Моє прізвище тепер — Венсан... Я навіть ім’я поміняла, уявляєш?... Аньєс Венсан...
Вона провела його до кімнати, яка мала правити за вітальню, але єдиними меблями там були канапа і торшер поряд. За широким вікном дерева, які не встигли скинути листя. Ще світло. Смуги сонця на паркеті й на стінах.
— Сідай, мій маленький Жане...
Вона сіла на іншому кінці канапи, ніби щоб краще його бачити.
— Ти, мабуть, пам’ятаєш Роже Венсана?
Тілько-но прозвучало це ім’я, як йому пригадалося американське авто з відкидним верхом, що стояло біля будинку у Сен-Ле-ла-Форе, а за кермом сидів чоловік, якого він спершу прийняв за американця, бо той був високим на зріст і говорив із легким акцентом.
— Ми з Роже Венсаном кілька років тому одружилися...
Вона дивилася на нього з ніяковою усмішкою. Щоб вибачитися за одруження?
— Він дедалі рідше буває в Парижі... Думаю, він зрадів би тобі... Я йому якось телефонувала й розповідала, що ти написав книжку...
Одного пополудня, у Сен-Ле-ла-Форе, він приїхав по нього до школи на своєму американському кабріолеті. Авто плавно котилося вулицею Ермітаж, і двигун працював майже беззвучно.
— Я ще не дочитала твою книжку до кінця... Але відразу натрапила на епізод із «Фотоматоном»... Знаєш, я ніколи не читаю романів...
Вона ніби вибачалася, як щойно, коли говорила про одруження з Роже Венсаном. Та ні, зовсім не варто читати цю книжку «до кінця» тепер, адже вони вже сидять поряд на цій канапі.
— Ти, мабуть, думав, як я знайшла твою адресу... Мені зустрівся чоловік, який підвозив тебе на машині додому, минулого року.
Вона насупила брови і, здавалося, шукала в пам’яті ім’я. Але Дараган пригадав раніше:
— Ґі Торстель?
— Так... Ґі Торстель...
Чому люди, про існування яких ви не підозрювали, які вам стрілися одного разу й яких ви більше не побачите, відіграють, з-поза лаштунків, таку важливу роль у вашому житті? Завдяки йому він знайшов Анні Астранд. Він відчував удячність до цього Торстеля.
— Я його геть забула... Він, мабуть, живе в цьому районі... Підійшов до мене на вулиці... Він розповів, що бував у будинку у Сен-Ле-ла-Форе, п’ятнадцять років тому...
Отже, саме їхня зустріч із Торстелем минулої осені оживила в ньому ці спогади. Торстель говорив про будинок у Сен-Ле-ла-Форе. А він, Дараган, коли Торстель сказав «я не пригадую, де саме під Парижем був той будинок» і також «той хлопчик — це, мабуть, ви...», навіть не захотів вступати в розмову. Віддавна він уже не думав ні про Анні Астранд, ні про Сен-Ле-ла-Форе. Проте ця зустріч раптово оживила спогади, які він намагався, майже підсвідомо, не пробуджувати. Але це сталося. Вони виявилися досить чіпкими, ті спогади. Того ж вечора він почав писати книжку.
— Він розповів, що ви зустрілися на іподромі.
Вона усміхалася, ніби йшлося про жарт.
— Сподіваюся, ти не гравець.
— Авжеж ні.
Який з нього гравець! Він ніколи не розумів, навіщо ці люди, у казино, довго, мовчки, нерухомо, із напівзмертвілими обличчями сидять круг столу. І щоразу, як Поль розповідав йому про свої «трюки», він ледве зосереджував увагу, аби його вислухати.
— Гра ніколи не доводить до добра, мій маленький Жане.
Можливо, вона добре знала, про що говорить. Часом вона поверталася до будинку у Сен-Ле-ла-Форе дуже пізно, і він, Дараган, бувало, не міг заснути, доки її не було. З яким полегшенням він чув, як гравій шурхотить під колесами авта й затихає шум двигуна. І її кроки в коридорі... Що вона робила в Парижі до другої ночі? Можливо, грала. По всіх цих роках, тепер, коли він уже не був дитиною, йому кортіло поставити їй це запитання.
— Я так і не добрала, хто цей Торстель... Здається, антиквар, з Пале-Руаялю...
Схоже, вона не знала, про що з ним розмовляти. Йому хотілося сказати якісь заспокійливі слова. Вона, мабуть, відчувала те ж саме, наче якусь тінь між ними, про яку обоє не наважувалися згадати.
— То ти тепер письменник?
Вона йому усміхалася, здається, з іронією. Письменник. Чому б не зізнатися, що він написав «Чорний колір літа», мов оголошення про розшук, яке дають у газету. Коли хоч трохи пощастить, ця книжка приверне її увагу й вона дасть про себе знати. Оце й усе, що він мав на думці. Не більше.
— Я мала б зголоситися раніше, але в мене було трохи неспокійне життя...
Вона вжила минулий час, неначе те життя скінчилося.
— Мене не здивувало, що ти став письменником. Малим, у Сен-Ле-ла-Форе, ти багато читав...
Дараган би хотів, аби вона розповіла про своє життя, але, схоже, вона цього уникала. Вона сиділа на канапі, і він бачив її у профіль. Спогад, який дуже чіткий, попри всі втрачені роки, раптом сплив у пам’яті. Пообіддя, Анні сидить у такій самій позі, випростана, у профіль, за кермом свого автомобіля, а він, малий, поряд з нею. Машина стоїть біля брами будинку у Сен-Ле-ла-Форе. Він бачить, як сльоза, ледь помітна, котиться її правою щокою. Різким рухом вона витирає її. Потім заводить двигун, ніби нічого не сталося.
— Минулого року, — промовив Дараган, — мені зустрівся ще один чоловік, який тебе знає... з часу будинку в Сен-Ле-ла-Форе...
Вона повернулася і сполохано глянула на нього.
— Хто саме?
— Такий собі Жак Перрен де Лара.
— Не пам’ятаю. Хто мені тільки не зустрічався в епоху Сен-Ле-ла-Форе...
— А ти не знаєш Боба Буньяна?
— Ні, зовсім не знаю.
Вона присунулася до нього й гладила його по лобі.
— І що за думки в цій голові, мій маленький Жане? Ти мене допитуєш?
Вона дивилася йому просто у вічі. Добрим поглядом. Хіба що трохи збентеженим. І далі гладила його по лобі.
— Ти знаєш... У мене немає пам’яті...
Йому згадалися слова Перрена де Лара: «Єдине, що можу сказати, — вона сиділа у в’язниці». Якби він їх повторив, це її украй здивувало б. Вона б стенула плечима і сказала: «Він мене з кимось сплутав» або «І ти йому повірив, мій маленький Жане?» І, можливо, це було б щиро. Врешті-решт, ми забуваємо тривожні чи болючі епізоди нашого життя. Досить лягти на спину й тихо гойдатися на воді, над глибинами, заплющивши очі. Ні, справа не завжди в навмисній забутливості, як пояснив йому лікар, з яким вони колись розговорилися
