Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано

—  Дякую за ці відомості.

—  Я впевнений, що пригадаю більше імен...

—  Дуже люб’язно з вашого боку, —  промовив Дараган. —  А вам не запам’яталися якісь пригоди, випадки, які сталися у Сен-Ле-ла-Форе?

—  Пригоди?

Схоже, доктора Вустраата здивувало це слово.

—  Не злочини, звісно... Але, наприклад, підозрілі чи загадкові пригоди або ж події... Мені говорили про будинок напроти, про те, що там жили якісь химерні люди...

Так він перейшов до головного запитання, і це вийшло в нього швидше, ніж він передбачав.

Доктор Вустраат знову пильно дивився на нього своїми блакитними очима, у погляді яких Дараган помітив тінь недовіри.

—  Який будинок напроти?

Може, він зайшов занадто далеко? Але чому б і ні, врешті-решт? Невже він не виглядав, як серйозний молодий чоловік, що пише брошуру про Сен-Ле-ла-Форе?

—  Будинок трохи праворуч... З високою брамою...

—  Ви маєте на увазі «Маладрері»?

Дараган забув цю назву, від звучання якої в нього тепер стислося серце. Йому на мить уявилося, як він проходить під брамою будинку.

—  Так... «Маладрері», —  і, промовивши ці чотири склади, він відчув ніби ніяковість чи, точніше, острах, неначе «Маладрері» асоціювалася у нього з поганим сном.

—  Хто розповів вам про «Маладрері»?

Несподіване запитання. Треба було відразу сказати докторові Вустраату правду. Але тепер пізно. Слід було зізнатися, ще стоячи на ґанку: «Я колись був вашим пацієнтом, давно, в дитинстві». Хоча ні, тоді йому здалося б, що він самозванець, який вкрав чиєсь прізвище. Бо той хлопчик тепер здавався йому геть чужим.

—  Власник ресторану «Ермітаж»...

Він сказав це навмання, аби не мовчати. Чи цей ресторан іще існує й чи він колись існував деінде, крім його спогадів?

—  Так, справді... ресторан «Ермітаж»... Здається, тепер назва вже інша... А ви давно знаєте Сен-Ле-ла-Форе?

Дараган відчув, як на нього накочується запаморочення, мов тієї миті, коли ви на межі зізнання, яке змінить хід вашого життя. Там, на вершині схилу, треба плавно ковзнути донизу, мов дитячою гіркою. У глибині великого саду, у «Маладрері», якраз була дитяча гірка, мабуть, установлена попередніми власниками, але її жолоб давно поіржавів.

—  Ні, я в Сен-Ле-ла-Форе вперше.

Надворі сутеніло, й доктор Вустраат підвівся, щоб увімкнути лампу й розворушити вогонь у каміні.

—  Справжня зимова погода... Ви помітили туман, оце зараз?.. Добре, що я розпалив камін...

Він знову сів у фотель і нахилився до Дарагана.

—  Вам пощастило, що ви зайшли сьогодні... Це мій вихідний день... До того ж, я скоротив візити до пацієнтів...

Невже слово «пацієнт» —  це натяк, що він його впізнав? Але за останні п’ятнадцять років він відвідав стількох пацієнтів і стількох прийняв у невеличкій кімнаті, в кінці коридору, яка слугувала йому кабінетом, що запам’ятати всі обличчя було просто неможливо. Та й потім, подумав Дараган, як установити подібність між тим хлопчиком і ним, сьогоднішнім?

—  Це так. У «Маладрері» мешкали підозрілі люди... Але невже ви вважаєте, що це справді цікаво?

У Дарагана виникло відчуття, неначе ці незначущі слова приховують щось інше. Так буває, коли слухаєш радіо і в ефірі виникають шуми й два голоси ніби накладаються один на одного. Йому вчулося запитання: «Навіщо ви по п’ятнадцяти роках знову приїхали до Сен-Ле-ла-Форе?»

—  Можна сказати, що будинок мов зачарований... Можливо, через назву...

—  Назву?

Доктор Вустраат усміхнувся.

—  Ви знаєте, що означає «Маладрері»?

—  Звісно, —  відповів Дараган.

Він не знав, але посоромився зізнатися.

—  До війни там жив лікар, який потім виїхав із Сен-Ле... Пізніше, коли я тут оселився, в будинку постійно бував якийсь Люсьєн Фюхрер... власник нічного клубу в Парижі... Отоді туди приїздило багато гостей... Тоді у будинку з’явилися химерні люди... і жили там до кінця п’ятдесятих років...

Дараган поступово занотовував розповідь доктора в блокноті. Перед ним неначе розкривалися таємниці його походження, всі ці роки дитинства, що забулися, крім кількох спогадів, які часом спливають з глибин, —  вулиця під зеленим склепінням дерев, запах, знайоме ім’я, тільки ви не знаєте, кому воно належало, і дитяча гірка у дворі.

—  Потім цей Фюхрер несподівано зник, і будинок купив пан Венсан... Роже Венсан, якщо не помиляюсь... На вулиці завжди стояло його американське авто з відкритим верхом...

Дараган, по п’ятнадцяти роках, уже не був певен, якого кольору була та машина. Бежева? Так, скоріш за все. З червоними шкіряними сидіннями. Доктор Вустраат пригадав відкидний верх і, коли в нього хороша пам’ять, то міг би підтвердити колір —  бежевий. Але він боявся, що таке запитання викличе в нього підозру.

—  Не знаю, яка була професія того пана Венсана... можливо, така ж, як і у Люсьєна Фюхрера... Йому було років сорок і він часто навідувався з Парижа...

Дарагану здавалося, що в ту епоху Роже Венсан ніколи не ночував у будинку. Він проводив день у Сен-Ле-ла-Форе і від’їжджав після вечері. Уже в ліжку він чув, як його авто рушає, і шум двигуна був не такий, як у машини Анні. Шум водночас і глибший, і глухіший.

—  Казали, ніби він на половину американець і довго жив у Америці... Він скидався на американця... Високий... спортивна статура... Я його якось лікував... Здається, він вивихнув зап’ясток...

Дараган цього зовсім не пам’ятав. Він був би вражений, якби побачив на зап’ястку Роже Венсана бинт чи гіпс.

—  Там жили дівчина з хлопчиком... За віком вона не могла бути його матір’ю... Можливо, старша сестра... Мабуть, донька того Роже Венсана...

Донька Роже Венсана? Це жодного разу не спало йому на думку. Він ніколи не думав про стосунки між Роже Венсаном і Анні. Вважається, міркував він собі пізніше, що діти не дуже замислюються про своє оточення. І тільки по багатьох роках ми починаємо розплутувати ситуації, які в дитинстві не мали нічого таємничого, а тепер здаються нам напівстертими літерами дуже давньої мови, абетка якої нам навіть не відома.

—  Там весь час були якісь гості... Часом вони приїздили серед ночі...

Дараган у той час спав дуже добре —  дитячим сном, —  крім вечорів, коли він чекав на повернення Анні. Часто серед ночі чулися клацання дверцят і гомін, але він одразу знову засинав. Та й потім, будинок був великий, з прибудовами, й не було змоги зрозуміти, хто в ньому насправді є. Вранці, йдучи до школи, він бачив кілька автомобілів біля