Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано

чоловік років сорока стояв за шинквасом і читав газету. Протягом пообіддя він часом зникав, кудись піднімаючись маленькими сходами. Першого разу Дараган даремно гукав, аби заплатити. А потім звик, що його немає, і просто лишав на столі п’ятифранкову купюру.

Лише через кілька днів той чоловік заговорив з ним. Доти він його навмисно не помічав. Щоразу, як Дараган замовляв каву, той вдавав, що не чує, і Дараган дивувався, коли він усе ж вмикав кавоварку. Він підходив і ставив на стіл філіжанку, навіть не глянувши в його бік. Дараган завжди сідав у глибині зали, наче й сам не хотів привертати до себе увагу.

Якогось пообіддя, правлячи одну зі сторінок рукопису, він почув низький голос:

—  А ви все робите підрахунки?

Він підвів голову. Чоловік усміхався йому з-за шинквасу.

—  Ви приходите не в той час... По обіді тут завжди порожньо.

Він підійшов до його столу з тією ж іронічною усмішкою.

—  Можна?

Він потягнув до себе стільця й сів.

—  А що саме ви пишете?

—  Детективний роман.

Той похитав головою й подивився на нього важким поглядом.

—  Я живу на розі, але в будинку ремонт і забагато шуму, щоб спокійно працювати.

—  У колишньому готелі «Пюже», напроти автомайстерні?

—  Так, —  відповів Дараган. —  А ви? Ви давно мешкаєте в цьому кварталі?

Він за звичкою перевів розмову на інше, аби не довелося розповідати про себе. Його метод полягав у тому, щоб відповідати на запитання іншим запитанням.

—  Я все життя провів у цьому кварталі. Раніше працював у готелі, трохи нижче, на вулиці Лаферр’єра...

Від цього слова —  Лаферр’єр —  у нього закалатало серце. Коли вони з Анні покинули Сен-Ле-ла-Форе, то жили удвох у кімнаті на вулиці Лаферр’єра. Якщо вона кудись ішла, завжди лишала йому ключ. «Підеш гуляти —  дивись, не загубися». На складеному вчетверо аркуші, який він завжди носив у кишені, вона написала великими літерами: «№6, вул. Лаферр’єра».

—  Я знав одну жінку, яка там жила, —  промовив Дараган ледь чутним голосом. —  Анні Астранд.

Чоловік здивовано глянув на нього.

—  Отже, ви тоді ще були малим, бо все це було років двадцять тому.

—  Скоріше п’ятнадцять.

—  Я більше знав її брата П’єра. Він жив на вулиці Лаферр’єра. У нього там поряд була авторемонтна майстерня... Але я вже давно його не бачив.

—  А її ви пам’ятаєте?

—  Трохи... Ще зовсім юною вона кудись виїхала. П’єр мені казав, що у неї була покровителька, жінка, яка тримала нічний клуб на вулиці Понтьє...

Дараган подумав, чи він не плутає Анні з кимось іншим. Проте одна з її подруг, Колетта, часто бувала у Сен-Ле-ла-Форе, й одного дня вони повезли його до Парижа, у парк біля Єлисейських Полів, де філателістичний базар. Вулиця Понтьє? Вони обидві заходили до якогось будинку. А він сидів і чекав на Анні на задньому сидінні автомобіля.

—  Ви не знаєте, де вона тепер?

Чоловік підозріло зиркнув на нього.

—  Ні, а що? Ви були близькими друзями?

—  Я знав її ще в дитинстві.

—  Тоді інша справа... Строк давності...

Він знову усміхався й нахилився до Дарагана.

—  У ті часи П’єр казав мені, що в неї були неприємності і що вона сиділа у в’язниці.

*

Він почув від нього те ж саме, що й від Перрена де Лара того вечора, місяць тому, коли побачив його, самотнього, на терасі кав’ярні. «Вона сиділа у в’язниці». Тон фрази був різним: трохи зневажливо-відсторонений у Перрена де Лара, ніби Дараган змусив згадати про людину, яка не належала до його світу, і свійський у бармена, бо той знав «її брата П’єра», а «сидіти у в’язниці», схоже, здавалося йому чимось буденним. Завдяки деяким клієнтам бару, які приходили, як він розповів Дараганові, «після одинадцятої вечора»?

Він подумав, що Анні все йому пояснила б, якщо вона ще жива. Пізніше, коли його книжка вже вийшла і йому пощастило з нею зустрітися, він не запитав її. Вона нічого не відповіла 6. Він також не згадав про кімнату на вулиці Лаферр’єра, ні про складений учетверо аркуш, де вона написала їхню адресу. Він давно загубив той аркуш. І навіть якби він зберігав його всі ці п’ятнадцяти років і потім показав їй, вона сказала 6: «Та ні, між маленький Жане, це зовсім не мій почерк».

Бармен з «Аеро» не знав, за що вона сиділа у в’язниці. «її брат П’єр» про це не говорив. Але Дараган пригадував, як напередодні від’їзду із Сен-Ле-ла-Форе вона нервувалася. Вона навіть забула забрати його зі школи о пів на п’яту, і він повернувся сам. Це його не дуже стривожило. Це не складно, треба йти вулицею й нікуди не звертати. Анні комусь телефонувала з салону. Вона помахала йому рукою й продовжувала розмову. Увечері вона завела його до своєї кімнати, і він дивився, як вона складає до валізи одяг. Він боявся, що вона покине його в будинку. Але вона сказала, що завтра вони вирушать до Парижа разом.

Уночі з кімнати Анні чулися голоси. Він упізнав голос Роже Венсана. Трохи згодом гудіння двигуна його американського авто, що поступово віддалялося й нарешті стихло. Він боявся почути, як заводиться її автомобіль. А потім заснув.

*

Під вечір, виходячи з «Аеро», де він написав дві сторінки своєї книжки —  ремонт у його будинку припинявся о шостій, —  він подумав, чи доходив до цього місця під час прогулянок кварталом п’ятнадцять років тому, коли Анні лишала його самого? Ті прогулянки, здається, траплялися не так вже й часто й були коротшими, ніж у спогадах. Невже Анні могла допустити, щоб дитина сама блукала містом? Написана від руки адреса на аркуші, складеному вчетверо, —  а таку деталь не вигадаєш, —  слугувала доказом, що ні.

Він пригадував, як ходив вулицею, в кінці якої височів «Мулен-Руж». Перейти бульвар він не наважувався, бо боявся загубитися. Власне, тоді вистачило б кількох кроків, аби опинитися на тому місці, де він тепер. І ця думка викликала у нього дивне відчуття, ніби всіх цих років не було. П’ятнадцять років тому він блукав один, зовсім поруч, під липневим сонцем, але тепер був грудень. Коли він виходив із «Аеро», було вже темно. Але йому раптом здалося, наче пори року, як і самі роки, переплуталися. Він вирішив пройтися до вулиці Лаферр’єра —  тим самим шляхом, як і колись, —  прямо, весь час