Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано

голоси і сміх. Вона була з Колеттою Лоран. Але часто звучав іще голос і сміх чоловіка, який ніколи не бував у будинку вдень. Цей чоловік, мабуть, від’їжджав рано-вранці, ще до того, як йому іти до школи. Невідомий, що лишиться таким навіки. Інший епізод, чіткіший, раптом пригадався без жодних зусиль, мов слова пісні, вивчені в дитинстві, які ви пам’ятаєте все життя, так і не зрозумівши їх до кінця. Обидва вікна його кімнати виходили на вулицю, і вона була не такою, як тепер, а вся в затінку дерев. На білій стіні напроти ліжка —  кольорова гравюра із зображенням квітів, фруктів і листя, а знизу підпис великими літерами: БЕЛАДОНА І БЛЕКОТА. Набагато пізніше він довідався, що це отруйні рослини, але тоді його над усе захоплювало розбирання літер: беладона і блекота —  перші слова в житті, які він прочитав. Інша гравюра між двома вікнами —  чорний бик зі схиленою головою дивився на нього сумними очима. На цій гравюрі теж був підпис: БИК ПОЛЬДЕРНИЙ ГОЛЬШТИНСЬКИЙ, але меншими літерами, ніж для беладони й блекоти, і їх важче було розбирати. Але за кілька днів він їх здолав і записав усі слова на аркуші блокнота, який йому дала Анні.

—  Як я розумію, докторе, під час обшуку вони нічого не знайшли?

—  Не знаю. Вони копирсалися в будинку кілька днів, обшукали все з підвалу до горища. Мабуть, ті люди там щось ховали...

—  А газети тоді писали про обшук?

—  Ні.

В ту мить у Дарагана в голові майнула химерна думка. Завдяки гонорару за книгу, дві чи три сторінки якої він саме написав, він купить будинок. Він візьме потрібні інструменти —  викрутки, молотки, лом, щипці —  і сам проведе ретельний обшук, який триватиме не один день. Він поступово познімає дерев’яну обшивку салону й кімнат, розіб’є дзеркала й подивиться, чи там нічого не заховано. Він шукатиме таємні сходи й замасковані двері. Він врешті-решт знайде те, що втратив і про що ніколи нікому не міг розповісти.

—  Ви, мабуть, приїхали автобусом? —  запитав доктор Вустраат.

—  Так.

Доктор подивився на годинник.

—  На жаль, я не зможу відвезти вас до Парижа автомобілем. Останній автобус до Аньєрських воріт вирушає за двадцять хвилин.

Вони разом ішли вулицею Ермітаж. Вони проминули довгу бетонну споруду, яка постала на місці муру, за яким розкинувся сад будинку, але Дараганові не хотілося думати про той зниклий мур.

—  Який густий туман, —  сказав доктор. —  Уже зима...

Далі вони йшли мовчки, поряд, доктор —  випростаний, зібраний, як колишній офіцер-кавалерист. Дараган не пригадував, чи йому траплялося ходити отак поночі, в дитинстві, вулицями Сен-Ле-ла-Форе. Хіба що раз, на Різдво, коли Анні взяла його з собою на опівнічну месу.

Автобус чекав з уже заведеним двигуном. Схоже, він буде єдиним пасажиром.

—  Мені було дуже приємно поспілкуватися з вами, —  мовив доктор, подаючи йому руку. —  І я хотів би отримати вашу книжечку про Сен-Ле.

У мить, коли він уже сідав до автобуса, доктор затримав його за руку.

—  Я от що подумав... про «Маладрері» й про людей, які там бували... Найкращим свідком мав би бути хлопчик, який там жив... Його треба розшукати... Вам так не здається?

—  Гадаю, це буде дуже складно.

Він сів на останнє сидіння й подивився у задню шибку. Доктор стояв непорушно, чекаючи, мабуть, доки автобус зникне за першим поворотом. Він помахав йому рукою.

~

У кабінеті він вирішив увімкнути телефон і автовідповідач на випадок, якщо Шанталь Гріппе спробує йому подзвонити. Але Оттоліні, мабуть, після повернення з казино у Шарбоньєрі був весь час із нею. Треба повернути їй сукню з ластівками. Вона висіла на спинці канапи, як, бувало, речі, що вирішили вас не покидати й супроводжуватимуть вас усе життя. Як блакитний «Фольксваген» його молодості, який він продав по кількох роках. Та щоразу, коли він міняв помешкання, авто стояло у нього під будинком, і так тривало дуже довго. Воно лишалося вірним йому і переїздило слідом за ним. Але в нього вже не було ключів. А потім одного дня машина зникла, можливо, вирушивши на одне з автомобільних кладовищ, за Італійськими воротами, на місці яких починали прокладати південну автостраду.

Йому хотілося знайти «Повернення до Сен-Ле-ла-Форе» —  перший розділ своєї книжки, але пошуки все одно виявилися б марними. Цього вечора, милуючись кроною граба у дворі сусіднього будинку, він переконував себе, що знищив той розділ. Він навіть був певен у цьому.

Він також порвав другий розділ —  «Площа Бланш», написаний після «Повернення до Сен-Ле-ла-Форе». І йому довелося почати книжку наново, з прикрим відчуттям фальстарту. Однак єдиним спогадом, що лишився в нього від цього першого роману, були два знищені розділи, які послужили підпірками решті твору, чи, радше, риштуваннями, які було прибрано після завершення книжки.

Він написав двадцять сторінок «Площі Бланш» у кімнаті будинку №11 на вулиці Кусту, де раніше був готель. Він знову жив на нижньому Монмартрі, через п’ятнадцять років після того, як уперше потрапив туди разом з Анні. Справді, вони осіли саме там, покинувши Сен-Ле-ла-Форе. І йому здалося, що книжка писатиметься легше, коли повернутися в ті місця, де вони колись були разом.

Вигляд кварталу за ці роки змінився, та він це ледве помічав. По сорока роках, вже у XXI столітті, він випадково проїздив цим районом на таксі. Автомобіль застряг у заторі на розі бульвару Кліші й вулиці Кусту. Кілька хвилин він нічого не міг упізнати, ніби вражений амнезією, і почував себе чужим у рідному місті. Але це вже не мало жодного значення. Фасади будинків і перехрестя за ці довгі роки стали внутрішнім пейзажем, який затулив собою надто лискучий і неначе несправжній сучасний Париж. Здається, він помітив отам, праворуч, вивіску авторемонтної майстерні й мало не сказав водієві висадити його, щоб навідатися, по сорока роках, до свого колишнього помешкання.

У той час на поверсі вище почалася перебудова готельних кімнат на однокімнатні квартири. Щоб писати книжку й не чути ударів молотка по стінах, він рятувався в кав’ярні на вулиці Пюже, яка перетиналася з вулицею Кусту й на яку виходило його вікно.

У другій половині дня цей заклад під назвою «Аеро» завжди стояв порожнім. Це було не кафе, а скоріше бар, якщо глянути на стіни, обшиті світлим деревом, кесонну стелю, фасад зі світлого дерева й вітраж за дерев’яною фігурною решіткою на східний лад. Чорнявий