Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано
Схил вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт такий самий крутий, як і на сусідніх. Досить піддатися тяжінню. Трохи нижче. Ліворуч. Один-єдиний раз, удвох, вони поверталися до своєї кімнати поночі. Це було напередодні їхнього від’їзду потягом. Вона тримала руку на його потилиці й шиї, і цим заступницьким жестом неначе повсякчас переконувалася, що він справді йде поряд. Вони поверталися з готелю «Террасс», що за мостом, який проходить понад Монмартрським кладовищем. Коли вони зайшли до готелю, він упізнав Роже Венсана, що сидів у фотелі в глибині холу. Вони сіли поряд з ним. Анні й Роже Венсан про щось розмовляли. Вони ніби забули про нього. Він слухав, не розуміючи їхніх слів. Вони говорили надто тихо. Якоїсь миті Роже Венсан повторив кілька разів, що Анні має «їхати потягом» і «поставити автомобіль у гараж». Вона не погоджувалася, але врешті-решт промовила: «Гаразд, ти правий, так безпечніше». Роже Венсан повернувся до нього й усміхнувся. «Тримай, це тобі». Він простягнув йому темно-синю книжечку і сказав розгорнути її. «Це твій паспорт». Він упізнав себе на світлині, яку вони зробили в кабіні «Фотоматона», де щоразу спалах був занадто різким і він кліпав очима. На першій сторінці були ім’я й дата народження, але прізвище було не його, а таке ж саме, як у Анні — АСТРАНД. Роже Венсан із серйозним виразом промовив, що прізвище має бути таке ж, як у «супроводжуючої особи», і він задовольнився таким поясненням.
Дорогою назад вони з Анні йшли алеєю посередині бульвару. Після «Мулен-Ружа» вони повернули у вуличку, ліворуч, у кінці якої виднівся фасад автомайстерні-гаража. Вони пройшли через майстерню, що зберігала прохолоду й запах бензину. У глибині був кабінет за скляною перегородкою. За столом сидів молодий чоловік — той самий, який часом приїздив до Сен-Ле-ла-Форе і якось водив його, пополудні, до цирку «Медрано». Вони щось говорили про автомобіль Анні, який стояв там попід стіною.
Вони разом вийшли з майстерні, вже сутеніло, і йому закортіло розібрати слова неонового напису «Гранд гараж де ла плас Бланш», слова, які він знову бачив по п’ятнадцяти роках, визираючи з вікна своєї кімнати у будинку №11 на вулиці Кусту. Неонова вивіска кидала на стіну напроти ліжка мерехтливі відблиски, коли він вимикав світло й пробував заснути. Він лягав рано, бо назавтра ремонтні роботи почнуться о сьомій ранку. Буде тяжко писати після безсонної ночі. У півсні йому вчувався голос Анні, дедалі слабший, і до нього долинало лише кілька слів: «...ЩОБ НЕ ЗАГУБИТИСЯ У МІСТІ...». Прокидаючись у цій кімнаті, він розумів, що йому знадобилося п’ятнадцять років, аби просто перейти вулицю.
*
Того полудня десь рік тому, 4 грудня 2012 року — він занотував дату, — тиснява тривала, і він сказав водієві повернути на вулицю Кусту. Він помилився, коли думав, що бачив вивіску автомайстерні, бо її там уже не було. На тому ж тротуарі впадала в око чорна вітрина нічного клубу «Небуття». Фасади будинків обабіч здавалися новими, ніби свіжовибіленими чи обтягнутими білим целофаном, що приховав усі тріщини й плями минулого. А під ними, в глибині, проведено таксидермію, яка довершила порожнечу. На вулиці Пюже замість фасаду зі світлого дерева й вітража «Аеро» була стіна, пофарбована у нейтрально-біле — в колір забуття. Він теж упродовж останніх сорока років забарвив білим той період, коли писав свою першу книжку, й те літо, коли ходив тут на самоті, тримаючи в кишені вчетверо складений аркуш зі словами ЩОБ НЕ ЗАГУБИТИСЯ У МІСТІ.
*
Того вечора, вийшовши з гаража, вони з Анні не переходили на інший бік вулиці. Отже, вони мали проходити повз «Небуття».
По п’ятнадцяти роках нічний клуб іще існував. Його ніколи не вабило туди. Він боявся провалитися в чорну діру. Втім, йому здавалося, що ніхто не переступав його порога. Він запитав у бармена з «Аеро», якого штабу спектакль там дають, — «здається, саме там сестра П’єра дебютувала у шістнадцять років. Кажуть, там глядачі сидять у темряві, а акробати, жонглерки й стриптизерки виступають у масках із зображенням черепа». Чи того вечора Анні глянула бодай раз у бік закладу, де колись «дебютувала»?
Вона взяла його за руку, коли вони перетинали бульвар. Він уперше бачив нічний Париж. Вони оминули вулицю Фонтена, тобто ту, якою він ходив, гуляючи містом удень, на самоті. Вона вела його бульваром, посередині. По п’ятнадцяти роках він ходив тією самою алеєю взимку, проминаючи ятки різдвяного ярмарку, й не міг відвести очей від білих неонових вивісок, що, блимаючи, мов азбукою Морзе, посилали йому дедалі слабші сигнали. Здавалося, вони світилися востаннє, бо належали ще тому літу, коли він опинився в цьому кварталі разом із Анні. Чи довго вони там пробули? Місяць, рік — мов у тих снах, які здаються такими довгими, але, зненацька прокинувшись, ви розумієте, що вони тривали лише хвилину.
До вулиці Лаферр’єра він відчував її руку на своїй потилиці. Він ще був дитиною, яка могла вирватись, побігти, потрапити під авто. Біля сходів вона приклала палець до губ, даючи знак, що підніматися слід тихо.
*
Тієї ночі він кілька разів прокидався. Він спав в одній з Анні кімнаті на дивані, а вона — на великому ліжку. Їхні валізи стояли біля ліжка — шкіряна Анні і його, менша, з жерсті. Вона підвелася серед ночі й вийшла з кімнати. Він чув, як вона за стінкою розмовляє з якимось чоловіком, мабуть, братом з автомайстерні. Потім він заснув. Наступного дня рано-вранці вона розбудила його, погладжуючи по лобі, і вони снідали разом з її братом. Вони сиділи утрьох за столом, і вона копирсалася в сумці, злякавшись, чи не загубила, бува темно-синьої книжечки, яку Роже Венсан приніс їм напередодні у готель — його «паспорт» на ім’я Жан Астранд. Але ні, паспорт лежав у сумці. Пізніше, коли він жив у кімнаті на вулиці Кусту, то пробував пригадати, коли саме той фальшивий паспорт загубився. Скоріш за все, на початку юності, коли його вперше вигнали зі школи-інтернату.
Брат Анні довіз їх на автомобілі до Ліонського вокзалу. Було непросто йти тротуаром біля вокзалу і всередині, через
