Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано

—  Ти хочеш знати, для чого ми ходили фотографуватися?

Дараган відчув, що вона заторкує цю тему без жодної радості в серці. Але спадав вечір, і сутінки, які заповнювали цю вітальню, могли полегшити зізнання.

—  Усе дуже просто. Твоїх батьків тоді не було в Парижі, а я хотіла взяти тебе з собою до Італії... Але для цього тобі був потрібен паспорт...

У старій фанерній валізі, яка подорожувала з ним із помешкання до помешкання і де лежали його шкільні зошити, щоденники, листівки, отримані в дитинстві, і книжки, які він тоді читав —  «Мій друг дерево», «Таємничий корабель», «Кінь без голови», «Тисяча й одна ніч», —  можливо, зберігався і старий паспорт із світлиною з автомата, з темно-синьою обкладинкою. Але він ніколи не зазирав до тієї валізи. Її було замкнено на ключ, який загубився. Мабуть, як і паспорт.

—  А потім, доїхати до Італії не пощастило... Я мусила лишитися у Франції... Ми провели кілька днів на Лазурному березі... Після цього ти повернувся додому...

Батько приїхав і забрав його з порожнього будинку, і вони вирушили потягом назад до Парижа. Що саме вона мала на увазі, коли казала «повернувся додому»? Він марно копирсався у пам’яті, де не збереглося жодного спогаду про те, що зазвичай називають «домом». Потяг рано-вранці прибув на Ліонський вокзал. А потім —  довгі, нескінченні роки інтернату.

—  Коли я дійшла до того епізоду у твоїй книжці, я розшукала у себе ті фотографії...

Тільки по сорока роках Дараган довідався про одну подробицю тієї авантюри: світлини «невідомої дитини» було знайдено під час обшуку на кордоні, у Вентимільї. «Єдине, що я знаю, —  сказав тоді Перрен де Лара, —  це те, що вона сиділа у в’язниці». Отож, скоріш за все, після виходу з в’язниці їй повернули фотографії й інші речі, вилучені під час обшуку. Але тоді, сидячи на тій канапі, Дараган іще не знав цієї подробиці. Часто, коли нарешті довідуєшся про епізод із життя близької людини, який вона від тебе приховала, про це уже запізно говорити. І чи справді приховала? Просто забула чи, радше, з часом, уже ніколи не згадує. Чи не знайшла потрібних слів.

—  Шкода, що ми не поїхали разом до Італії, —  промовив Дараган з широкою усмішкою.

Йому здалося, ніби вона хоче в чомусь зізнатися. Але вона хитнула головою, наче відганяючи погані думки чи неприємні спогади.

—  То ти живеш у сквері Грезіводан?

—  Не зовсім. Я знайшов кімнату в іншому районі.

У нього лишився ключ від кімнати у сквері Грезіводан, власник якої надовго поїхав з Парижа. Завдяки цьому він туди часом тишком навідувався. Можливість переховуватися у двох різних місцях додавала йому спокою.

—  Так, кімнату поряд з площею Бланш.

—  Площею Бланш?

Це слово, здавалося, нагадало їй знайомий пейзаж.

—  Ти мене якось туди запросиш?

Майже смеркло, й вона засвітила торшер. Обоє опинилися посередині світляного кола, тоді як решта вітальні лишилася у півтемряві.

—  Я колись добре знала район площі Бланш... Пам’ятаєш мого брата П’єра?.. У нього там була автомайстерня.

Чорнявий хлопець. У Сен-Ле-ла-Форе він часом ночував у кімнатці, ліворуч, у кінці коридору, її вікна виходили на колодязь у дворі. Дараган пригадував його куртку-канадку й машину —  маленьке «Рено». Якось у неділю цей брат Анні —  за час, що минув, він призабув ім’я —  повів його до цирку «Медрано». Потім вони їхали назад на тому «Рено» до Сен-Ле-ла-Форе.

—  Я не бачила П’єра відтоді, як тут живу.

—  Дивне місце, —  сказав Дараган.

Він повернув голову до широкого вікна, яке тепер стало темним екраном, звідки зникли крони дерев.

—  Ми тут, як на краю світу, мій маленький Жане. Тобі так не здається?

Його вразила тиша вулиці і ґрати в кінці, які робили з неї глухий кут. Після смеркання можна було уявити, що будинок стоїть на узліссі.

—  Роже Венсан винайняв цей будинок після війни... Будинок був під арештом... Власникам довелося виїхати з Франції... Ти ж знаєш, з Роже Венсаном усе трохи складно...

Вона називала його «Роже Венсан» і ніколи не казала просто «Роже». Він, Дараган, теж у дитинстві вітав його словами «Добридень, Роже Венсане».

—  Мені тут лишилося не довго... Вони збираються віддати будинок в оренду якомусь посольству чи зруйнувати... Часом, уночі, мені самій тут страшно... Перший і третій поверхи не зайняті... А Роже Венсана майже ніколи немає.

Їй хотілося говорити з ним про сьогодення, і Дараган це дуже добре розумів. Він не знав, чи це та сама жінка, з його дитинства, із Сен-Ле-ла-Форе. І хто він сам? По сорока роках, коли збільшені фотографії з автомата потраплять йому до рук, він навіть не буде певен, що та дитина —  це справді він.

*

Згодом вона запропонувала піти повечеряти, недалеко, й вони опинилися у брассері на шосе Мюет. Вони сіли в самому кінці зали, одне напроти одного.

—  Я пригадую, що ми часом ходили удвох до ресторану у Сен-Ле-ла-Форе, —  сказав їй Дараган.

—  Ти певен?

—  Він називався «Шале Ермітаж».

Ця назва вразила його в дитинстві, бо збігалася з назвою вулиці.

Вона повела плечима.

—  Дивно... У мене немає жодного спогаду, що я в ресторані з дитиною...

Слова були промовлені суворим голосом, який здивував Дарагана.

—  Ти ще довго жила у будинку в Сен-Ле-ла-Форе?

—  Ні... Роже Венсан його продав... Ти знаєш, той будинок належав Роже Венсану.

Йому завжди здавалося, що то будинок Анні Астранд. Її ім’я і прізвище в той час він сприймав як єдине ціле: анніастранд.

—  Я пробув там близько року?

Він запитав це майже пошепки, бо боявся, що не отримає відповіді.

—  Так... Рік... Уже не пригадую... Твоя матір хотіла, щоб ти пожив у селі, на свіжому повітрі... Мені тоді здалося, наче вона прагне тебе позбутися...

—  А як ви познайомилася?

—  О!.. Через друзів... у мене в той час було стільки друзів...

Дараган зрозумів, що не почує нічого істотного про період Сен-Ле-ла-Форе. Йому доведеться покладатися на власні спогади, нечисленні й уривчасті, у вірогідності яких він дуже сумнівався, адже вона тільки-но сказала, що ніколи не була в ресторані з дитиною.

—  Даруй мені, мій маленький Жане... Я майже ніколи не думаю про