Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

посмію що-небудь обіцяти». Тож йому не залишалося нічого іншого, як нарікати на її незвичайну жорстокосердість. Звичайно, жриця не змушувала гостя негайно покинути її покої, а розмовляла з ним через служницю, і тим самим ще більше його дратувала. Поступово сутеніло, дув пронизливий вітер. Ґендзі раптом дуже засмутився і сказав, зворушено витираючи сльози:

«Зазнавав я не раз

Жорстокості вашої,

А тепер знов мучу

Зболене серце своє

Новою зневагою...

Мабуть, я сам у всьому винен...»

Служниці, як завжди сповнені співчуття, передали його слова своїй господині.

«Навіщо знову мені

Серце своє

До вашого схиляти?

Адже я давно знаю,

Яке мінливе воно у вас...

Я не звикла до таких змін...» —

відповіла вона.

Якби Ґендзі, обурений невдачею, на прощання обсипав її докорами, то повівся б не по-дорослому, а тому, звертаючись до Сендзі сказав: «Я не хотів би, щоб про цей випадок хто-небудь щось дізнався. Звичайно, з мого боку було б зухвальством нагадати вам про річку Мовчання[413], та все ж...» Потім він ще довго тихенько про щось шептався з нею.

«Ой, куди ж це годиться? — обурювалася прислуга. — Навіщо наша пані так немилосердно поставилася до міністра? Адже він жодного разу не поводився безцеремонно. Як жаль...»

Хоча Асаґао й сама захоплювалася високими людськими рисами Ґендзі, але понад усе побоювалася, щоб він про це не здогадався. Їй було неприємно від самої думки, що в його очах вона стане однією з багатьох, що нестримно його вихваляють, і соромно, що він проникне в її приховане бажання схилитися перед його красою. Давати волю своїм почуттям вона вважала недоречним, але не відмовлялася чемно відповідати на його листи через посередників, як того вимагали правила пристойності й уже давно мала намір присвятити себе служінню Будді, щоб спокутувати гріхи, породжені довгими роками служби в сінтоїстському святилищі Камо. Знаючи, що раптова відчуженість між ними привернула б увагу і стала б об’єктом пересудів для людей, зазвичай схильних до лихослів’я, вона не довіряла навіть прислузі й, поводячись обачно у всіх своїх діях, поступово щораз більше зосереджувалася на молитвах. Колишня жриця мала чимало братів і сестер, але, на жаль, не єдиноутробних, ні з ким із них не підтримувала близьких стосунків, тож у садибі Момо­дзоно з кожним днем ставало все безлюдніше. А тому, коли такий вельможний гість приділив цій оселі свою люб’язну увагу, вся прислуга одностайно перейнялася до нього співчуттям.

Хоча серце Ґендзі й не палало гарячою пристрастю, але його ображала холодність жриці й прикрий стан переможеного. Адже тепер він посідав, як ніколи, високе становище й користувався величезним впливом у світі. За минулі роки він багато чого зрозумів, глибоко спізнав відтінки людських почуттів і значно збагатив свій життєвий досвід, тож тепер, більше ніж будь-коли, не хотів заради легковажних забаганок наражати на осуд своє добре ім’я. І водночас подумки мучився тим, що через його поразку з нього насміхатимуться. З цієї причини Ґендзі все рідше ночував у садибі на Другій лінії, і Мурасакі не на жарт стривожилася і хоча приховувала своє занепокоєння, але іноді, не витримавши, таємно плакала.

«Що сталося? Останнім часом ви так змінилися...» — питав Ґендзі, ніжно гладячи її волосся. Вони були такою чудовою парою, що хотілося, взявши пензлик, перенести її на папір. «Після смерті матері Імператор так засмутився, що я не можу залишати його на самоті. А після того, як не стало Великого міністра, поруч зі мною немає нікого, кому я міг би передати його обов’язки, тож я страшно зайнятий і рідко буваю вдома, до чого, природно, ви не звикли. Я співчуваю вам, але прошу заспокоїтися. Ви вже зовсім доросла людина, але, на жаль, не можете заглянути в чужу душу», — казав Ґендзі, відгортаючи з її чола сплутані вологі пасма волосся, але вона, відвернувшись від нього, мовчала.

«Ви зовсім як мала дитина! Хто вас такого навчив?» — сказав він, думаючи: «Хіба можна в цьому нетривкому світі даремно засмучувати одне одного?» «Невже мої невинні листи до жриці ви сприймаєте перекручено? Якщо це так, то ви глибоко помиляєтеся. Настане час, коли ви самі це зрозумієте. Річ у тому, що жриця завжди трималася осторонь людей. Іноді просто знічев’я я намагався збентежити її жартівливими, начебто любовними, листами, а оскільки її життя досить нудне, то вона час від часу відповідала мені, але нічого серйозного між нами ніколи не було, тому мені і на думку не спадало розповідати вам про це й шукати поради. Зрозумійте, вам нема чого побоюватися за ваше майбутнє...» — ось так цілий день Ґендзі втішав свою дружину.

З ранку до вечора безперестанку падав сніг, припорошуючи гілки сосни і листя бамбука, які тепер у надвечірньому світлі вражали незвичністю обрисів. Цього вечора й особа Ґендзі сяяла ще сліпучішою красою. «Серед чотирьох пір року люди найчастіше віддають перевагу весні з її квітами або осені з її багряним листям. А от мене більше вабить зимова ніч з іскристим снігом, залита чистим місячним сяйвом, і дивно хвилює химерний, безбарвний краєвид, коли мимоволі переношуся думками поза межі нашого світу, сповнений подиву й зворушення. По-моєму, люди, які відносять зимову ніч до неприємних речей, позбавлені почуттів», — сказав Ґендзі й велів підняти завіси.

Місячне сяйво заливало своєю одноманітною білизнόю увесь сад до найдальших його куточків, і на цьому тлі засохлі кущі й трави мимоволі викликали співчуття, водяний струмок ніби задихався, а скутий кригою ставок лякав своїм холодом. Ґендзі випустив у сад дівчаток-служниць і велів їм качати снігові кулі. Місячне сяйво надавало особливої чарівності приваб­ливим старшим дівчаткам в недбало накинутих акоме, зі слабо зав’язаними поясами хакама. Їхнє довге волосся, виразно вимальовуючись на білому снігу, здавалося ще яскравішим. Молодші, що на радощах бігали по саду наче у нестямі, кидаючи на землю віяла, вражали своїми миловидими обличчями. А ті, хто хотів усіх перевершити, скачали таку велику кулю, що не могли зрушити її з місця. Розгубившись, вони стояли навколо, а інші, вийшовши на край східної галереї, нервово з них сміялися.

«Пригадую, як одного року перед покоями покійної Імперат­риці[414] зробили справжню снігову гору, — розповідав Ґендзі. — Хоча нічого незвичного в цьому не було, але її участь надавала значущості найдрібнішим забавам. Я постійно відчуваю її втрату. Вона вирізнялася надзвичайною обережністю, навіть сором’язливістю, тож я не можу сказати, що добре її знав, але тоді, коли вона жила в Імператорському палаці, я користувався її довірою. А втім, я також звертався до неї по допомогу, і тоді вона не показувала, що розумніша за інших, але завдяки її порадам вдавалося залагоджувати не тільки дрібні справи. Навряд чи в світі є така жінка. М’якосерда і навіть соромлива, за глибокою освітою вона не мала собі рівних. Та хоча ви виросли, так би мовити, від одного з нею кореня і схожі на неї, як ніхто інший, але засмучуєте мене тим, що виявляєте нетерплячість і надмірну різкість у дрібницях».

«А от колишня жриця Камо за своєю вдачею зовсім інша, — провадив далі