Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
І от нарешті, самостійно вирішивши призначити Ґендзі Великим міністром, на осінній процедурі службового підвищення Імператор поділився з ним своїм наміром, але той, вражений і збентежений, рішуче відмовився: «Хоча покійний батько любив мене більше, ніж інших синів, проте ніколи не думав передавати мені престол. То чи можу я проти його волі піднятися на неналежну мені висоту? Ні, виконуючи його заповіт, я тільки служитиму імператорському двору, а, як постарію, то піду на спочинок, присвятивши життя служінню Будді».
Імператор дуже засмутився, натрапивши на незмінну відмову. Хоча він наполягав на призначенні Ґендзі Великим міністром, але той волів залишитися міністром Двору, а тому Імператор обмежився тим, що підвищив його в ранзі з наданням права в’їзду в Імператорський двір через Південні ворота. Та невдоволений цим, Імператор хотів підняти статус Ґендзі до принца крові, але той і цього разу відмовився. «Якщо так станеться, то нікому, крім мене, виконувати обов’язки регента — опікуна юного Імператора, а оскільки Ґон-цюнаґон недавно став дайнаґоном, будучи одночасно в чині удайсьо[403], то після його наступного підвищення я зможу передати йому державні справи, а сам піду на спочинок», — міркував Ґендзі. А ще з жалю до покійної Фудзіцубо і співчуття до страждань Імператора Ґендзі мучився підозрами: «Хто ж видав цю таємницю?»
Омьобу, призначена розпорядницею Імператорського гардеробу, переїхала в палац й оселилася у покої, що відповідав її новому званню. Зустрівшись з нею віч-на-віч, Ґендзі запитав її: «Може, Імператриця випадково обмовилася Імператорові?» — але Омьобу заперечила: «О, ні! Покійна Імператриця страшно боялася, що син дізнається про її таємницю, і водночас переживала, що таке незнання згубно відіб’ється на його майбутньому житті». Почувши ці слова, Ґендзі пригадав, як обережно поводилася покійна Імператриця, і відчув нестерпну тугу за нею.
Як Ґендзі й сподівався, колишня жриця у званні ньоґо успішно виконувала свої обов’язки біля Імператора й заслужила його повну прихильність. Наділена бездоганною зовнішністю і прекрасними манерами, вона цілком відповідала задуму міністра, який оточив її щирими турботами. Восени вона переїхала в садибу на Другій лінії. Поселивши її в розкішно оздоблених покоях головного будинку, Ґендзі дбав про неї, немов рідний батько.
Одного разу, коли падав тихий осінній дощ, поглядаючи на буяння кольорів у саду, зволоженому його краплями, Ґендзі надовго поринув у спогади, а потім, з мокрими рукавами, пройшов в її покої. Одягнений в темно-сіре носі, з чотками в рукавах, які свідчили, що він не переставав поститися через нещастя, які навалилися на країну, Ґендзі, чарівний і привабливий, завів з нею розмову, без посередників, через пересувну завісу. «От у саду вже розпустилися геть-усі осінні квіти. Як зворушливо, що навіть такого злощасного року вони гордо зацвіли у свій час...» — почав він, притулившись до стовпа, особливо прекрасний в променях вечірнього сонця. Віддавшись спогадам про минуле, Ґендзі схвильовано розповів про той сумний ранок, коли йому так не хотілося залишати Святилище на рівнині. Поза завісою почувся легкий шурхіт — здавалося, що жінка плаче. «Чи не тому, що згадала про свою матір?» — подумав він і, заворожений її граціозними рухами, тільки пожалкував, що не побачив її обличчя.
«Хоча в роки моєї юності, — сказав Ґендзі, — я міг жити безтурботно, але через пристрасну закоханість у жінок часто зазнавав сердечних мук. Чимало разів я втрачав голову через тих, яких не мав права любити, але тільки у двох випадках я так і не вибрався з безодні розпачу. Перший стосується вашої покійної матері. До кінця свого життя я мучитимуся через те, що вона покинула цей світ, звинувативши мене в безсердечності, й хоча я знаходжу розраду в турботах про вас, її невтоленна образа тривожить мене й тепер». Про ще одну жінку[404] він промовчав.
«Останнім часом почали здійснюватися задуми, які я, позбавлений чинів і звань, плекав у вигнанні, — провадив Ґендзі далі. — От, скажімо, в Східній садибі живе особа, що мучила мене своєю безпорадністю, а тепер я за неї спокійний. Приязна вдача допомогла їй зберегти мою прихильність й порозумітися з оточенням настільки, що ніщо нині не затьмарює її існування. Не скажу, що мене дуже втішило повернення до столиці для того, щоб стати опікуном Імператора, адже я ніколи не зможу побороти своєї схильності закохуватися. Ви розумієте, які спокуси я подолав, щоб допомогти вам улаштуватися на службу в Імператора? Було б шкода, якби ви не висловили мені жодного слова співчуття». Але ньоґо, явно незадоволена його словами, не відповідала. «О, як жаль... — сказав Ґендзі й перевів розмову на інше: — О, я так хотів би прожити в спокої залишок своїх днів, без жодних докорів сумління віддалитися від мирської суєти, щоб цілком присвятити себе турботам про прийдешнє! Шкода тільки, що після мене не залишиться нічого, вартого спогадів. Є у мене мала дочка невисокого походження, яка нескоро виросте. Не вважайте моє прохання зухвалим, але я був би вам удячний, якби ви подбали про неї навіть після моєї смерті, щоб відкрити для мого роду дорогу до процвітання». Відповідь ньоґо з кількох слів, ледве чутних, видалася Ґендзі такою зворушливою, що за душевною розмовою він залишився в її покоях до вечора.
«Звичайно, варто прагнути процвітання своїй сім’ї, але я хотів би насолоджуватися природою, споглядаючи, як змінюють одна одну пори року, як у свій час розпускаються квіти, як багряніє листя на деревах, як змінюється вигляд неба. Люди завжди сперечалися про те, що краще — весняні гаї чи осінні луки, але так і не приходили до спільної думки. Скажімо, в Китаї запевняють, що немає на світі нічого прекраснішого, ніж парча весняних квітів. А в піснях Ямато віддається перевага чарівності осінньої пори[405]. Милуєшся одним у різні пори року, потім переводиш погляд на інше й не можеш сказати, які квіти гарніші, а птахи голосистіші. Я хотів би у своєму скромному саду посадити весняні дерева — вишні й сливи, осінні квіти — хризантеми й хаґі, поселити комах, що даремно дзвенять у полях, щоб всякий насолодився красою природи тієї чи іншої пори року. Але я ще не знаю, чому віддає перевагу ваша душа?» — запитав Ґендзі.
Хоча відповісти на таке запитання було важко, але мовчати не годилося, то жінка сказала: «Хіба я можу зробити вибір, якщо навіть видатні поети щодо цього не визначилися? Справді важко сказати, яка пора року краща, та «лише в осінній вечір, як ніколи, серце тривожно б’ється»[406], бо тоді роса в саду