Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Хоча в цій гірській оселі й не було затишно, але Ґендзі іноді залишався в ній на ніч і куштував скромне частування, яке складалося з плодів і рису. Вирушав він з дому під тим приводом, що їде в розташований поблизу, в Саґа, храм чи садибу в Кацура. І хоча під час коротких зустрічей з пані Акасі не виявляв бурхливих почуттів, але водночас був уважніший і приязніший до неї, ніж до інших жінок, показуючи, що вона в його серці посідає особливе місце. Зрозумівши, як добре Ґендзі ставиться до неї, жінка вирішила не показувати свого норову, ні в чому не перечити, а завжди догоджати, але водночас і не принижуватися. З чуток пані Акасі знала, що навіть з родовитими жінками Ґендзі завжди поводився стримано й церемонно, а тому подумала: «Якщо я опинюся серед його обраниць, то він звикне до мене, а я стану об’єктом чужих глузувань. А тому буде краще, якщо я триматимуся осторонь і задовольнятимусь його рідкісними відвідинами».
Попри тверді слова, сказані на прощання в Акасі, Нюдо раз у раз надсилав до столиці гінців, зацікавлений намірами Ґендзі у ставленні до дочки. Іноді отримані звістки гнітили його, а часто радували відчуттям наданої йому великої честі.
А тим часом помер Великий міністр[396]. Оскільки тривалий час він був авторитетним державним діячем, то весь Імператорський двір оплакував його втрату. Навіть коли він ненадовго відійшов від справ, у країні настало хвилювання, тим паче тепер багато хто глибоко засумував. Щиро жалкував за ним і Ґендзі, бо якщо раніше, передоручаючи йому чимало справ, він мав досить вільного часу, то тепер брав все на свої плечі. Звичайно, Імператор був уже досить розумним для свого віку, тож не варто було переживати за його керівництво державою, але поруч не виявилося людини, яка могла б стати йому опорою і радником. Тому, не знаючи, кому передати свої обов’язки, Ґендзі не переставав шкодувати, що тепер не зможе здійснити свого давнього бажання — відійти від суєтного світу. У поминальних обрядах він брав навіть активнішу участь, ніж сини і внуки покійного.
Той рік був позначений усілякими дивами. В Імператорському дворі часто з’являлися якісь підозрілі знамення й запанував неспокій. У небі виблискували дивовижним, небаченим досі, світлом місяць, сонце і зірки, виникали якісь химерні хмари, що наганяли на людей страх. У повідомленнях, що подавали Імператорові астрологи й ворожбити, містилося багато незрозумілого і зловісного. І тільки міністр Двору, переслідуваний тривожними думками, здогадувався про причини цих явищ.
Монахиня-мирянка Фудзіцубо вже з весни почала нездужати, а оскільки на третій місяць її стан різко погіршав, Імператор вирішив відвідати її у садибі на Третій лінії. Коли помер його батько[397], через свій малий вік Імператор багато чого не розумів, а от цього разу на його обличчі проступав такий сердечний біль, що його мати вкрай засмутилася.
«Хоча я знала, що навряд чи переживу цей рік[398], — почала вона кволим голосом, — та оскільки стан мого здоров’я не був загрозливим, я не замовляла особливих молитов і служб, щоб, показуючи свою обізнаність з кінцем життя, не викликати в людей зайвої тривоги про мене. Я збиралася навідатись у палац, щоб спокійно поговорити з вами про колишні дні, але, на жаль, я рідко почувалася здоровою, і час минав у похмурому настрою...» Того року їй сповнилося тридцять сім літ, але здавалася вона зовсім молодою, наче в повному розквіті, а тому, дивлячись на неї, Імператор відчував, як його серце болісно щемить від смутку й жалю. «Цього року вона мала поводитися з особливою обережністю. І хоча останніми місяцями вона постійно нездужала, я не домігся вжити надзвичайних заходів...» — каявся він і, немов надолужуючи згаяне, замовляв усе нові й нові молитви. Глибоко переживав і міністр Ґендзі, який досі легковажно ставився до частої недуги Фудзіцубо. Час відвідин Імператора скінчився, і він з глибоким сумом у душі зібрався їхати.
Змучена хворобою, Фудзіцубо не могла вимовити жодного слова, а в її голові думки обганяли одна одну. «Мені випала незвичайна доля і світська слава, як ні одній жінці у світі, але водночас я зазнала, як ніхто, страшних душевних страждань», — думала вона. Її муки ставали нестерпними ще й через незнання Імператора того, що йому навіть уві сні не приснилося б, і вона не сумнівалася, що навіть після смерті не позбудеться цього сорому.
Міністр Ґендзі, уболіваючи за державу, глибоко переймався тим, що одне за одним цей світ покидають такі видатні люди. Крім того, спонукуваний своїм таємним почуттям до Фудзіцубо, він замовляв все нові й нові молитви, які тільки міг придумати, заради її одужання. Прагнучи ще раз поговорити з нею про те, про що мусив уже тривалий час мовчати, Ґендзі наблизився до завіси перед її ложем, щоб розпитати близьку прислугу про її здоров’я. Їхня розповідь була досить докладною. «Останніми місяцями пані постійно нездужала, але ні на мить не забувала поститись і молитися, тож, мабуть, через це занепала здоров’ям. А недавно навіть від мандаринів відмовилася. Здається, вже нема на що сподіватися», — скаржилися вони, обливаючись сльозами.
«Хоча я не раз переконувалася, що, виконуючи заповіт покійного батька, ви постійно опікувалися Імператором, але терпляче чекала нагоди, щоб висловити вам свою щиру подяку, і дуже жалкую, що мені не вдалося цього зробити раніше...» — сказала пані Фудзіцубо так тихо, що Ґендзі ледве почув її слова, й не знаючи, що відповісти, розпачливо заплакав. «Навіщо показувати свою слабкість?» — нагадав собі Ґендзі, соромлячись поглядів прислуги, але Фудзіцубо була для нього здавна не просто доброю знайомою, а надто дорогою людиною й, оскільки життя непідвладне людській волі, то, неспроможний затримати її на цьому світі, він невимовно страждав. «З мене не було великої користі, але я завжди намагався робити все, що міг, щоб підтримати Імператора. Я ще не встиг отямитися після смерті Великого міністра, як ви ось так занедужали... А тепер я почуваюся таким розгубленим, що не впевнений, чи довго проживу на цьому світі...» — не встиг Ґендзі договорити, як її не стало — ніби погас світильник. Немає слів, щоб описати його горе.
Навіть серед шляхетних осіб Фудзіцубо вирізнялася душевною чуйністю, що могла стати взірцем для людей у світі. Часто буває так, що багаті, наділені владою люди мимоволі завдають неприємностей слабшим за них, а от вона нічого такого ніколи собі не дозволяла, а коли завдавала комусь якусь роботу, то вимагала, щоб її виконання не спричинило іншим людям біди. Що ж стосується доброчинності, то в світі завжди, ще в мудрі стародавні часи, жили люди, які змагалися один з одним величиною і кількістю пожертвувань для храмів. А от Фудзіцубо, не схильна до цього, просто виділяла
