Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

Її невиразна, двозначна відповідь викликала в Ґендзі захоп­лення, і, не витерпівши, він промовив:

«Якщо це правда,

То повірте і в почуття мої,

Адже ніхто не знає,

Що осінній вітер

В серце моє проник.

На жаль, я іноді не можу втримати себе в руках...»

Жінка вдала, ніби нічого не розуміє й не знає, що відповісти. І тоді Ґендзі, неспроможний приховати своїх почуттів, напевне, виказав їй чимало докорів. Хоча він був уже готовий зробити необережний крок, але вмить отямився, відчуваючи, що, природно, жінка осудить його за нерозважність, неприпустиму в такому віці, й тяжко зітхнув. Однак тепер його чарівна зовнішність її не приваблювала, а швидше віддаляла. Тож, помітивши, що вона збирається відійти у внутрішні покої, Ґендзі сказав: «Може, я ненароком відштовхнув вас від себе, але якби ви були людиною з чутливим серцем... Сподіваюся, ви не відцураєтеся від мене, це було б надто жорстоко», — і з цими словами він вийшов.

Жінці здавався неприємним навіть запах його вбрання, що досі витав у покоях. А служниці, опустивши ґратчасті вікна, перешіптувалися: «О, як пахне сидіння! Який невимовний аромат!..О так, пан міністр — сама досконалість, ніби цвіт вишні розпустився на гілках верби... Аж страшно...»

Перейшовши в Західний флігель, Ґендзі не заглянув у покої Мурасакі, а приліг на галерії, занурений в задуму. Наказавши повісити ліхтар якомога далі, він попросив прислугу дружини розважити його сякими-такими розповідями. Ґендзі сам добре розумів, що все ще перебуває у полоні несамовитих пристрастей. «Зараз так поводитися мені не личить, — міркував він. — Хоча раніше я вчиняв страшні гріхи, але то були помилки бездумної юності, які будди й боги, напевне, простили мені», — і заспокоїв себе думкою, що тепер, безперечно, став розсудливішим.

Залишившись на самоті, ньоґо відчувала сором і каялася, що самовпевнено зізналася в любові до осені, й від глибоких переживань мало не захворіла, а Ґендзі, зберігаючи спокій, ніби між ними нічого не відбулося, ставився до неї ще з більшою, ніж раніше, батьківською ніжністю. «Перевага, яку ньоґо віддає осені, вельми зворушлива, — якось сказав він Мурасакі, — але так само зрозуміла й ваша любов до весняних світанків. О, як мені хотілося б всім своїм єством разом з вами насолоджуватися красою кожної пори року, що вабить цвітінням різних дерев і квітів! Але, на жаль, державні та особисті справи не дозволяють мені цього зробити. Так само вже давно я хотів постригтися в монахи, але сама думка про те, як вам буде самотньо, стала цьому на заваді...»

Хоча Ґендзі ні на мить не забував і про мешканку гірської садиби, але його високе становище перешкоджало часто відвідувати її. А тим часом пані Акасі, напевне, зрозуміла, що, відпустивши дочку, сповна відчула безрадісність цього світу. Вона все ще відмовлялася переїжджати до столиці, щоб не загубитися серед інших жінок, і хоча Ґендзі не схвалював її впертості, але з жалю до неї знову поїхав в Ої, щоб начебто помолитися у храмі в Саґа.

Життя в гірській оселі з кожним днем ставало все похмурішим і навіть нечутлива людина, напевне, тут занудьгувала б. Тим паче пані Акасі. Щоразу, коли Ґендзі приїжджав, вона мимоволі згадувала про те, скільки горя завдало їй кохання, і, хоча добре розуміла, що воно не випадкове, рідкісні зустрічі не тішили її, а швидше засмучували настільки, що він не міг її заспокоїти.

Крізь густі дерева видніли смолоскипи на рибальських човнах, схожі на світлячків, що снують над водою.

«Ви здивувалися б, якби не звикли бачити таку картину», — зауважив Ґендзі.

«Забути не можу

Смолоскипи рибалок,

Що рибу в Акасі ловили.

Невже вони вслід за мною

В Ої прибули?

І смолоскипи, і думи сумні завжди зі мною...» — сказала жінка, а Ґендзі відповів:

«Мабуть, не знаючи,

Яку глибінь приховує

Водна гладінь,

Не мають спокою

Відблиски смолоскипів...[407]» —

дорікнувши: «Усе-таки скажіть, хто кого зробив нещасним?»

Загалом у ті дні життя Ґендзі минало спокійно і неквапливо. Віддаючись служінню Будді, він бував в Ої частіше, ніж зазвичай, і, мабуть, тому врешті-решт розвіяв її сумні думки.

Вранішнє лице

Головні персонажі:

Ґендзі, міністр Двору, 32 роки

Жриця Камо (Асаґао), дочка принца Сікібукьо (Момодзоно)

П’ята принцеса, сестра імператора Кіріцубо і принца Сікібукьо (Момодзоно)

Мурасакі, пані із Західного флігеля, дружина Ґендзі

Ґеннайсі-но суке, колишня придворна пані імператора Кіріцубо

Коли настав час жалоби за принцом Сікібукьо, його дочка Асаґао, згадувана раніше як «Вранішнє лице», мусила залишити службу жриці в святилищі Камо. Міністр Ґендзі, який зазвичай не забував тих, у кого колись закохувався, досить часто писав їй листи, щоб, зокрема, висловити їй співчуття. Але, на превеликий жаль, жриця обмежувалася стриманими відповідями, бо не хотіла знову стати об’єктом людських пересудів. Дізнавшись, що дев’ятого місяця жриця переїхала в батькову садибу Момодзоно, Ґендзі поїхав туди нібито для того, щоб відвідати П’яту принцесу, яка там жила. Оскільки покійний Імператор щиро любив свою молодшу сестру, то Ґендзі вважав своїм обов’язком при кожній нагоді й тепер підтримувати з нею родинні стосунки. Принцеса і жриця займали відповідно західну і східну частини головного будинку. Хоча після смерті принца минуло небагато часу, в запущених покоях уже панувала похмура тиша.

Прийнявши Ґендзі у себе, принцеса завела з ним розмову. Останнім часом вона дуже постаріла й постійно кашляла. Якщо її старша сестра, дружина покійного Великого міністра[408], в свої вельми похилі роки зберегла завидну бадьорість, то П’ята принцеса, навпаки, здавалася старою бабою з хрипким голосом і висохлим тілом. А все тому, що їхнє життя складалося по-різному.

«Відколи ваш батько покинув цей світ, я почуваюся зовсім самотньою і з плином років усе частіше витираю сльози. А тепер і принц Сікібукьо залишив мене, тож я навіть не розумію, чи я ще жива чи ні? І тільки завдяки вашим милостивим відвідинам я, напевне, забуду свої знегоди...» — сказала принцеса.

«О, як вона страшно постаріла!» — подумав Ґендзі й шаноб­ливо відповів: «На жаль, все у світі змінилося до невпізнання, коли Імператора не стало. Звинувачений у незрозумілих злочинах, я довго поневірявся по незнайомих краях. Потім мене знову повернули в Імператорський двір, але через службову метушню я не мав жодної хвилини вільного часу, а тому шкодую, що досі не міг прийти до вас і принаймні поговорити про минулі дні».

«Просто жах бере, коли бачу, наскільки все навколо непостійне. Хоча лише в моєму житті ніщо не змінюється, а власне довголіття стало осоружним, але я зраділа вашому поверненню в столицю і навіть подумала, що було б прикро померти, не побачившись з вами, — сказала принцеса тремтячим голосом і додала: — За роки, що минули з дня нашої останньої зустрічі, ви стали ще гарнішими. Пригадую, як була вражена я, вперше побачивши вас дитиною. «Що за чудесне світло осяяло наш світ!» — подумала я тоді. Ви були, здається, настільки вродливими, що, бачачи вас, я мучилася зловісними передчуттями. Люди подейкують, начебто нинішній Імператор дуже схожий на вас. Може, це