Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

не покине й не забуде мене, але багаторічна приязнь від самого малечку, напевне, обернеться на зневагу», — думала вона в сум’ятті, але вдавала, що нічого не сталося, хоча раніше, коли ревнувала, зазвичай виразом обличчя показувала своє невдоволення. А тим часом у вільну годину Ґендзі сидів на галереї, милуючись садом, частіше бував у палаці, а коли, повернувшись додому, писав листи, Мурасакі думала, відчуваючи його відчуження: «Видно, недарма люди казали... Так чому ж він навіть не натякне?»

Тієї зими через жалобу були скасовані всі свята, і в столиці запанував смуток. Одного разу знічев’я Ґендзі знову вирішив відвідати П’яту принцесу. Поїхав у прекрасний надвечірній час, коли з неба падав сніг. Вибравши зручне вбрання і старанно просочивши його пахощами, він так довго чепурився, що жодна жінка не зуміла б встояти перед його чарами. І, ясна річ, зайшов до Мурасакі, щоб відкланятися. «Я дізнався, що П’ята принцеса нездужає, і хочу провідати її, — сказав він, сідаючи поруч, але Мурасакі, видно, чимось засмучена, навіть не глянувши на нього, не переставала гратися з дівчинкою. — Останнім часом ви якось дивно до мене ставитеся. Але ж, здається, за мною немає жодної провини. Просто не хочу обриднути вам, немов збляклий від солі одяг[411], і тому рідше вас відвідую. Так у чому ви тепер мене звинувачуєте?»

«О, справді звикати до чогось небезпечно...» — погодилася Мурасакі й, відвернувшись від нього, лягла долілиць. Хоча Ґендзі не хотів залишати її в поганому настрої, та оскільки він уже сповістив П’яту принцесу про свої відвідини, то все-таки пішов. А Мурасакі довго ще лежала, думаючи: «Всяке трапляється в цьому світі, просто я виявилася надто довірливою...» Хоча Ґендзі все ще носив жалобний одяг, кращого поєднання між собою відтінків сірого годі було уявити, і на тлі блискучого снігу його постать здавалася особливо витонченою. Провівши його поглядом, Мурасакі подумала, що, якщо він і справді її покине, то вона навряд чи витримає таке горе.

Взявши з собою тільки найвірніший передовий ескорт, Ґендзі сказав навмисне, щоб приховати від прислуги свій намір: «У моєму віці душа не лежить їздити куди-небудь, крім палацу, але П’ята принцеса залишилася зовсім самотня. Колись про неї дбав принц Сікібукьо, а тепер вона просить у мене підтримки, і я вважаю природним її пожаліти...»

«О, сластолюбство — прикра вада, якої він, видно, ніколи не позбудеться, — перешіптувалися жінки. — Аби тільки не сталося чогось недоречного».

Вважаючи для себе негожим в’їжджати в садибу Момодзоно з людного північного боку, Ґендзі, зупинившись біля величних західних воріт, вислав уперед одного зі своїх помічників попередити принцесу про свій приїзд. Та вже не чекала його, але похопившись, наказала відчинити ворота. Прибіг змерзлий воротар і довго метушився, але відчинити ворота ніяк не міг. Поруч не було нікого, хто міг би йому допомогти, і він з усіх сил смикав скрипучі дверцята, нарікаючи: «Замок проржавів наскрізь, хіба його відімкнеш?» Ґендзі стало дуже шкода його.

«Як усе швидко минає у світі! Думав, що це було сьогодні чи вчора, а виявляється, пройшло вже тридцять років. Але навіть знаючи, що цей світ непевний і зрадливий, не можу покинути цей тимчасовий притулок і живу, віддаючи серце весняним квітам та осінньому листю...» — міркував Ґендзі зворушено.

«Не помітив, як обросли

Ворота полином,

Старий будинок

Снігом завалило

І скособочилася огорожа...» —

наче сам до себе промовив Ґендзі. Нарешті ворота відчинилися, і карета в’їхала у двір.

П’ята принцеса, прийнявши Ґендзі в своїх покоях, як завжди, довго розмовляла з ним, розповідаючи якісь стародавні історії так безладно й одноманітно, що, слухаючи її, він мало не засинав. Та й вона сама раз у раз позіхала. «Вечорами так хилить до сну, що навіть годі говорити... — пробурмотіла вона, і відразу почулися якісь незнайомі звуки, схожі на хропіння абощо, та коли, зрадівши, Ґендзі зібрався встати і вийти, побачив ще одну стару жінку, яка, покашлюючи, наближалася до нього.

«Вибачте за зухвалість, але я сподівалася, що ви знаєте про моє перебування в цьому будинку. А втім, ви, мабуть, давно забули, що я живу на цьому світі. Адже ще покійний Імператор жартома називав мене поважною бабунею...» — сказала вона, і Ґендзі відразу впізнав її. Хоча колись він чув, що особа, яку колись називали Ґеннайсі-но суке, постригшись у монахині й ставши послушницею при П’ятій принцесі, допомагала їй у дотриманні буддійських обрядів, проте не думав, не гадав, що вона досі ще жива, а тим паче не розшукував її, а тому його здивуванню не було меж.

«Часи покійного Імператора вже стали легендою. І хоча згадка про далеку минувшину викликає сум, велика радість — знову почути знайомий голос. Сподіваюсь, ви дасте притулок подорожньому, що втратив батька й матір...[412]» — сказав Ґендзі, сідаючи біля принцеси.

Мабуть, побачивши його коло себе, жінка надто яскраво згадала минуле, бо, прибравши начебто спокусливу позу, спробувала своїм скрипучим голосом зі скривленого рота вимовити якусь незрозумілу грайливу фразу. Як видно, роки нітрохи не змінили її.

«Колись я нарікала на свою безрадісну долю... Як тепер на раптову старість», — промовила вона на велике здивування Ґендзі, який силувано посміхнувся, як вона скаржилася на раптову старість, але водночас і поспівчував їй.

«Багатьох придворних жінок — нього й кої, — які змагалися одна з одною в часи її молодості, давно вже не стало, решта, напевне, безцільно поневіряючись по світу, все ще ведуть жалюгідне життя. Який дивний цей світ! На долю монахині-мирянці Фудзіцубо випало коротке життя, а ця жінка без особливих чеснот живе досі, спокійно справляючи буддійські обряди, хоча вже тоді, коли я уперше зустрівся з нею, здавався близьким кінець її життя», — згадував Ґендзі, а Ґеннайсі-но суке, надихнувшись задуманим виглядом Ґендзі й наче помолодівши, сказала:

«Хоч років чимало минуло,

Та забути несила мені

Нашої приязні,

Коли ви називали мене

Матір’ю матері своєї».

Неприємно вражений її словами, Ґендзі відповів:

«Краще ви почекайте,

Поки в іншому світі відродитесь,

Щоб дізнатися,

Чи буває так, що син

Матір свою забуває?

Хіба не надійні стосунки пов’язують нас? Невдовзі поговоримо про це докладніше...» — і по цих словах вийшов.

У західних покоях були опущені ґратчасті вікна, крім одного чи двох для того, щоб не завадити Ґендзі прийти. На небо зійшов місяць, і сніг, що лежав тонким шаром у саду, блискотів, надаючи ночі несподіваних чарів.

Згадавши, що, як кажуть люди, залицяння старої жінки — річ неприємна, Ґендзі мало не засміявся. А от цього вечора він поводився вельми статечно. «Якби ви самі сказали мені кілька слів, навіть невтішних, я з ними змирився б», — наполягав Ґен­дзі, але Асаґао все ще непохитно думала: «Навіть у давнину, коли ми обоє були молодими і багато чого нам прощалося, я рішуче йому відмовила, незважаючи на те, що наше одруження напевне припало б до душі покійному батькові. А от тепер, коли минув для цього відповідний час, я тим паче не