Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Та срібно-веселий день не допускав близько важких думок. А як пізніше вони повернулись до землянки і наварили" з наловленої риби юшки, Василеві стало зовсім легко на душі.
Овечка знов був балакучий. У двері-дірку згори йшло денне світло, а вони обідали й гомоніли. Разом із світлом ішов і холод, та вони, одягнені, потребували тепер більше чистого повітря, ніж тепла.
У припливі ніжности до свого друга-батька Василь уперше запитав Овечку, чи в нього є яка родина — жінка, діти чи ще там хто.
Так заскочений, Овечка спочатку закліпав буві безпорадно очима, і Василеві показалось навіть, що на його обличчі пробігла якась тінь. Але потім таки заговорив про це. Бу-ла в нього жінка, а дітей не було. Та як німці спалили їхню хату, а він мусив був тікати в ліс, жінка покинула його, зійшлася з іншим.
— А ви ж на це що? — запитав' якось недоречно Василь.
— Як що? — подививсь на нього' здивовано Овечка.
— Ну... не запротестували проти цього абощо....
— Отакої! А ти ж мені сам не раз казав, щоб люди одна одного поважали, не в'язали світу. На милування ж, кажуть, немає силування. Та й те сказати: що їй було робити? Я втік, за мене могли її ганяти, як солону зайчиху...
Василеві стало трохи соромно за свою непослідовність у теорії й „практиці". Але, власне, він подумав був тоді про те, що подружжя — це щось тривке, довічне, як це здебільшого в селянському побуті й буває. Що його „Оксана" зрадила, — так вони ж не були ще одружені....
...Почуття взаємної прив'язаносте в обох їх дедалі збільшувалось. Вони вже виразно дорожили один одним. А як Овечка мусив виходити з лісу, то Василь місця не знаходив, боявся, щоб з ним чого не сталось, нетерпляче чекав. Та й Овечка, як виходив між люди, пам'ятав про свого залишено' го в лісі „сина", намагався щось спеціяльно для нього добути. Одного разу приніс йому.... цукерку.
— На ось... посолоди трошки в роті. Василь завагався: цукерка була тільки одна. •— А вам нема?
— Ет, я не дитина. Ти молодший, то й їж.
А другого разу приніс Шевченкового „Кобзаря".
— Ось почитай оцю книжку, у ній, кажуть, про Україну... В одних людей випросив'. Лежала на столі, а я побачив та й кажу: „У мене там; є грамотний хлопець, нудиться без книжки"... Як прочитаєш, віднесу. Читатимеш увечері, а я слухатиму....
І першого ж вечора, як вони, впоравшись по господарству, зійшлися в землянці, Василь почав читати. Для цього Овечка засвітив аж два каганці, і в землянці було зовсім видно.
Василь читав з превеликою втіхою, бо, справді, стужився за книжкою. Читав „Гайдамаків".
Все йде, все минає, і краю немає... Куди воно ділось, відкіля взялось — І дурень, і мудрий нічого не знає...
-— Ловко сказано, — обізався Овечка. І додав, побачивши, що Василь спинився: — Читай далі, то я так... Бо, бач, правду написав той, як його...
— Шевченко... Тарас Шевченко....
— Правду велику. От і я, як згадаю своє життя, усе те, що бачив, — куди воно ділось? відкіля взялось? Був цар, — усі думали, що довіку буде, а його як корова язиком злизала... Тепер от і ми воюємо за Україну, а до чого довою-ємось? Еге... Хоч той Шевченко й написав „і дурень, і мудрий нічого не знає", а сам мудрий був, коли таке написав... Читай, Васильку, далі!
Василь читав, а після кожного розділу спинявся, і вони обговорювали той розділ. Після „Свята в Чигирині" Овечка сказав:
— Годі, будемо спати. Дочитаєш завтра.
А як наступного вечора Василь дочитав поему до краю, Овечка сказав, що йому наче розвиднилось, що тепер він ще більшу охоту має воювати за Україну. А про Шевченка висловився ще так:
— Ото був чоловік! І ти кажеш, Василю, він був із таких, •як і ми, селян? Виходить, і мужик не без розуму, тільки до книжки його треба допустити. От мене, бач, не допустили, і я був, як сліпий. У Молибоги був, бо Скоропадський загнав у ліс, і більшовикам трохи допоміг через ту сліпоту... Тільки як побачив далі, куди воно повернуло, поїхав до Горобця... Та й то, може, ти допоміг трохи розібратись....
Якось Овечка приніс більшовицьку газету, що її друкували в Самарчику, і в тій газеті Василь прочитав вірш латат-тянського поета Омелька Деркача: У Антанти і Петлюри Завелися шури-мури, Як і що його зробити, Щоб бідноту перебити.
Аж плюнув, прочитавши. О,це такий анархіст! До більшовиків примостився вже, до переможців!
Але з цього вірша він вичитав і першу звістку про те, що десь таки є „українська" влада, і що та влада нав'язує якийсь контакт із західними державами. Це підсилило їхню надію на перемогу „української" справи, на те, що більшовики будуть вигнані з України...
По якомусь часі Овечка привів з хутора одного молодого селянина, що ховався від більшовиків. Малий на зріст, кирпатий, очі рухливі, невеличкі, на ймення Оверко. В новому ополистому линтваревому кожусі, що його він, як сідав, розпускав, як павич свій хвіст. Був уже трохи в одному „українському" загоні, як їхнє село повставало проти Скоропадського. А тепер більшовики вже приїжджали його заарештувати, і він мусив тікати до сестри на хутір. Але сестра й зять, боялись його передержувати. Тож він просто зрадів, як Овечка взяв його до лісу.
Він пожив у землянці декілька днів, а потім сказав, що піде на село подивитись, що там робиться. Пішов і привів із собою ще двох озброєних хлопців. Вони збудували собі втрьох курінь на версі, бо в землянці було тісно для п'ятьох.