Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
А Василь залишився ще надворі. Відійшов навіть трохи від землянки, щоб краще роздивитись навколо, прислухатись до лісу, бо за отією господарською хапаниною не міг був цього зробити. Зимовий 'же ліс був йому за новину. Та й перспектива такого лісового життя не дуже його тішила. Ще ж так недавно він ходив на волі із зброєю, „лякав" інших, відчуваючи миміохіть якесь задоволення від почуття влади! А як могутньо струснув він ворогом, висадивши міст на Вовчій! Але тепер це все було далеко від нього, наче тільки снилось, а не було в дійсності. Тепер бо він знов мусив ховатись від чужої влади в лісових нетрях, залазити в нору-землянку, як дика звірина. Мимоволі брав острах. Довкола в темряві ночі стояли велетні-дуби, — з одного боку, а з другого — затуляв від них світ частокіл сосон. І дуби, і сосни, і якісь нижчі дерева чи кущі — усе було в білому сніговому одязі і через те видне й у теряві, а оті нижчі кущі скидались
на кучугури снігу.
Василь знав: там, у тій гущавині лісу, нема тепер ніякої небезпеки, усе спить, а більшовицька влада заклопотана покищо переважно фронтовими діями. Та що буде, як ця влада зросте на силі? їх же тепер, по снігу, дуже легко вислідити, не те, що вліті. А крім! того, ліс не тільки їх охороняє, а може й ворога підвести неспостереженим близько. І ворог може застукати їх у цій норі-землянці несподіване, голими руками взяти. Може, через те йому й не хотілося так лізти в тую землянку, в готову пастку...
— Лу-усь!.. '
Василь стенувся: що то? А, то, мабуть, сосна від морозу луснула. Мороз же міцнів на ніч, і Василь, стоявши без руху, почав уже виразно відчувати його дошкульні щипки в пальцях рук і ніг. Навіть його ліве плече почало від холоду нити. Тривожний смуток і плече. Це ліве плече В' нього часто від утоми на холоді боліло-нило, чомусь тільки ліве, праве — ні.
І знову: лу-лусь... Цей холодний, тривожний звук ніби шпигнув у нічну тишу. Василь напружено прислухався: холодна, мерзла тиша — і такий сміливий звук. І враз над його головою, в засніженому верховітті дуба, хрипло грухнуло, посипався сніг. Василь з несподіванки аж кинувся. Отже, й такої доби у лісі не все спало! Або як і спало, то чуйно, не забуваючи про небезпеку. На дубі, либонь, мав своє сідало якийсь великий птах, мабуть, гайворон. І ото він спросоння трухнув: змерз, може...
Довгенько так простояв Василь, повний неспокою, різних почуттів, думок, попереплутуваних так, як гілки й колючки терну в цій лісовій гущавині. Хоч і здригався віже часом від холоду, але приємно було дихати чистим морозним повітрям, що само лилося йому в груди.
Щоб ще побути надворі, пішов навідатись до коней: його кінь, відчувши близько господаря, перервав на мить мирне хрумання, радісно загоготав. А потім знов узявоя за своє...
До нюху Василеві добувся запах диму з сирих дрів: то Овечка розпаливі у землянці. Пішов помалу, поскрипуючи снігом, до землянки. Дививсь — і не знаходив її: було ж декілька однакових дубів, а під которим з них землянка, — забуві. Та не дуже ж і видно було.
І раптом, мало не під його нотами, вистромилась Овеч-чина голова:
— Василю, гов! А де ти там? Іди вечеряти!
І це подіяло на Василя заспокійливо. Він не сам у цій холодно-непривітній глушині, з ним ще одна жива людина. Та ще й така, що дбає про нього, як рідний батько.
Василь ще раз озирнувся навколо, наче перевіряв, чи не сочить на них яка небезпека. А тоді поліз у землянку, спустив над головою ляду.
— О, бач, як тут!
Василь приємно здивувався: землянку освітлював лойовий каганец|ь, що стояв на видовбаній у стіні „поличці"; у печі весело лускотіли дрова, виповнюючи землянку теплом; пахло смаженим салом. Правда, до цих приємних запахів домішувалася ше й затхлість підземелля, але на це можна було не звертати уваги.
Овечка сидів на полу, дивлячись чекаючим, поглядом на Василя. Усміхнені його очі ждали заслуженої похвали.
І Василь похвалив. Та й як було не похвалити! Це ж тільки такий досвідчений господар, як Овечка, міг так швидко все це зробити. А тим він міг з цим упоратися, що заздалегідь дещо передбачив, зокрема привіз із собою трохи лою та бляшанку на каганець. Не було, правда, на чім смажити сала — ніе було сковороди, але він зробив велику дерев'яну шпичку і, настромивши на неї сало, тримав його над вогнем і так підсмажував. Тепер смашні його кришеники лежали на скибках хліба на пеньку, що правив у землянці
за стіл.
— Так призволяйся, козаче!
Заходились вечеряти. Овечка цього вечора був особливо балакучий. Василь навіть не памі'ятав його таким. Між іншим розповів про те, як вони (російські вояки) їли на турецькому „хронті" черепах. Спочатку його обдурили товариші, сказавши, що то курятина. І він був повірив, бо че-репашина на смак така, як курятина. А потім звик до неї...
Сало запили „чаєм", звареним з якихось гілочок у „ма-
нерці".
Після вечері Овечка вилазив ще нагору покурити, і тільки після цього, уже пізненько таки, полягали спати. Полягали на полу митусь, заславши ще перед тим його м'яким, запашним сіном. Натомлені за день, досить швидко поснули.
Але лісові нетрі — таки не рідна хата. Десь так як опівночі їх розбудило зовсім1 близьке вовче виття:
— Гаву-у...
Тягуче й тривожне, наче душу вимотувало. О'вечка й Василь похапали рушниці й повискакували надвір. Побігли до коней: коні хропли й ірвалиея з прив'язу. їхні господарі поставали спинами до загороди, очима до лісу, готові стріляти. Вдивлялися напружено в темряву, що суцільною масою заливала всі проталини між стовбурами дерев.
Тихо. Ніщо ані шелесне, ані поворухнеться навколо. Коли це знов:
— Гаву-у...
І в одному місці між деревами
