Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Потім вони прочитали оповіщення про те, що в Покровській церкві відбудеться молебінь з подякою Богові за перемогу.
Але Василь цим не зацікавився. При чому тут Бог, коли перемогу куплено такою дорогою ціною — кров'ю найкращих синів України, таких чистих ідеалістів., як Марко Даш-кевич?
Оксана потерпала, сподіваючись, що по здобутті міста поручник Василик обов'язково до неї прийде. Він же сказав їй на прощання: „Що б не сталось, я вас не забуду"... У серці їй ще живим докором стояла смерть матроса Сивака, ще вихрувала буря пережитого, і не було в ньому місця для поручника, малої жалюгідної комашки. Але як його, переможця, тепер віднадити? Для нього ж це буде продовження того, що тільки в зовнішніх подіях перервалось, а в серці, мабуть, ні!
Але зайшов вечір, минула ніч і ще один день, а поручника не було.
— „А може, його вбито," — подумала і впіймала себе на думці, що це був би найкращий вихід із становища.
А як Агрипина Антонівна і собі якось згадала його, мовляв, „що за знак? де ж той поручник, що не заходить до нас?" — Оксана вибухла нервово: досить уже їй тих „бандитів" (про Василя мова), „матросів" (Сивак), „поручників"! Вона хоче тепер тільки спокою...
Мати тільки поглянула на дочку з німим докором: нервуванням, мовляв, нічого не вдієш, а яке їхнє становище? Дядина ж свариться день-у-день, каже, що через них утратила сина, живосилом випихає з хати. Сама вона може вмерти не сьогодні — завтра, у серце ж часом так шпигає, а що з нею без доброї опори під цю завирюху буде? Та ще хоч би дядько був такий як слід, а то ж у жінки під черевиком, хоч і вибухає часом... Це виразно вичитувала Оксана у материнім погляді, визнавала їй рацію, та серце таки набігало й на матір... Від самої ж думки про непоказного поручника її починало нудити. А натомість посміхались покірною ласкою Сивакові очі. Посміхалися — і краяли серце болем.
Третього дня над вечір до Оксани приїхав поручників джура-шофер' і привіз звістку, що поручник ранений і тепер лежить у земській лікарні. Просить ЇЇ відвідати... Так він живий!? І ще може видужати? Вона заборсалась у ваганні: не відвідати раненого, як він просить, не можна, алеж коли тепер піде майже в ролі нареченої, як тоді його спекатися? — їдь, моя доню! — подивилася благально їй увічі
Агрипина Антонівна. — Треба ж провідати хворого... Він же був добрий до нас...
Оксана відчувала, що петля затягається навколо її шиї, що їй, мабуть, не викрутитися. Апатія раптом обгорнула все її єство, і вона покірно піддалася матері, як та подала їй одягтися, а потім пішла за Іваном до авта.
Через скількись там хвилин авто несло вже її нагору, до земської лікарні, де лежав поранений її наречений... Наречений!? Але так, либонь, зрозуміла її приїзд і шпитальна сестра-жалібниця, пропускаючи до хворого.
Гостро вдарив важкий дух хлоіроформу та ще якихось тамі лікарняних запахів, як Оксана опинилась у коридорі палати, де лежали важко-хворі та ранені. Тихо було в тому коридорі, навіть моторошно для свіжої людини. Багато по-зачинюваних мовчазних дверей, а за тими дверми, напевно, мучаться хворі та поранені. Одні двері раптом відчинились, і двоє служників у білих халатах винесли з кімнати на ношах щось загорнуте в біле...
— „Мертвий", — подумала Оксана, здригнувшись. Стала збоку, пропускаючи сумну процесію. Сестра теж пристояла, але, очевидячки, не переймаючись звичною картиною.
І враз дикий нелюдський зойк розтяві коридорну тишу. Сестра глянула на Оксану, Оксана на сестру...
— Це в операційній, — сказала потиху сестра.
Вони підійшли до дверей тієї кімнати, де лежав поруч-ник, і сестра їх тихо прочинила, впускаючи всередину Оксану. Коли Оксана зайшла до кімнати, в око їй упало передусім чорне на біломіу — голова й обличчя поручника Васи-лика на тлі білої пошивки. Очі хворому засвітились незвичайним блиском, як він углядів дорогу для нього відвідувачку. Зробив зусилля, щоб підвести голову, простяг назустріч
свою руку.
— Ви? — вимовив сухим голосом (у роті, мабуть, пересохло). — Який я радий, що не забули мене!
Блиск у його очах посилювало сяйво навзахідного сон-ця, видного в вікні, і цей блиск підтверджував його радість.
— Ви не можете уявити, який я радий! — сказав удруге
поручник.
Оксана стояла, як силоміць приведена жертва, дивилась якось байдуже на його чорно-висохле обличчя, запечені губи, з-під яких блискали білі, з одним золотим, зуби. І враз їй показалось, що він приречений, що йому не видужати, і це ніби звільнило її від нього. Вона взяла його не-приємно-гарячу (як буває у хворих) руку і сіла на стільці біля його ліжка...
— Ви «є можете уявити...
— Вам не можна хвилюватись! — сказала строго сестра» — У вас підвищена температура... І рана може відкритись...
Але поручник, здавалось, не почув цих слів чи, може, знехтував ними. Він, бачилось, увесь був у світі своєї уяви, а в тому світі для нього нікого й нічого, крім Оксани та якихось його думок, не було. Не брав він поважно й своєї рани. Десь у живіт його ранила куля, але не застряла, і він, напевно, скоро, видужає. Це його плата за перемогу. Безкровних перемог не буває. А ,ця остання перемога важить же так багато! Вона збудить у місцевих людей приспаний дух колишнього козацтва, А як це станеться,
