Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Сестра напружено стежила за хворим. Намагалась упіймати павзу в його швидкій, гарячковій мові, щоб спинити. Але хворий, захопившись, летіві наосліп до загибелі...
— Вам не можна так багато, — нарешті озвалась. — Лікар заборонив...
Та поручник невгавав. Висловив жаль, що війна з Махном — це, власне, братовбивча війна. Бо хт'о такий Махно? Український селянин з Гуляй-Поля. Тільки темний, зрусифікований на московській каторзі. І його військо — на 99і відсотків українські селяни. Але він, як видужає, спробує з тим Махном договоритись. Вони ж уже знайомі з ним, — пробігло щось таке, як усмішка, по його страшному обличчі. Усмішка мішма з кривавим відсвітом заходу. Спробує переконати Махна, щоб не йшов з московськими більшовиками, щоб приєднався до „українців". На його думку, все мусить бути підпорядковане національній єдності, всякі соїціяльні суперечності треба відкласти надалі. У цьому розумінні й серед самих „українців." ведуть шкідливу роботу українські соціялісти, такі, як отаман Горобець... соціял-де-мократ...
— „Який він, справді, чорний! — думала тим часом Оксана, майже не слухаючи його. — А очі горять вогнем... як два блакитні вогника. Горять вогнем... підвищеної температури... Температури й фанатичного українського патріотизму. І в тому, що він каже, його трагедія. З його однобічним" національним підходом на Наддніпрянщині для нього не було ґрунту. Вона знала настрої хоч би й лататтянських селян, настрої, скеровані проти князя Урусова, що охоплював їх своїми тридцятьма тисячами десятин, обснував боргами за аренду, як павук муху павутиною. І Василь мав рацію, коли
казав про це...
Василь? Ще один образ зринув був на мить у її пам'яті, зринув і зник. Бо вона мусила слухати запальну промову хворого, що, підвівшись тепер на лікті, майже кричав уже. У неї теж, як і в сестри, зводилася в грудях тривога за хворого. Як він і далі так кричатиме, з ним станеться погане. Тільки ж, як його спинити? його галицька мова була така швидка, безперервна, що годі було за віщось ухопитись, щоб перебити. Та й ніяково було це робити: вона ж тільки гостя тут. Скидала обережно тривожним поглядом на сестру, але й та була безпорадна...
А поручник, здавалось, хотів якнайбільше сказати. Наче оповідався перед смертю чи передавав свій заповіт. Він уже казав про те, що треба нещадно боротися з усякими малоросами. Вони більше шкодять, як несвідомі селяни... Як от хоч би й ЇЇ брат Мишко Бондаренко, що пішов до Махна, а не до своїх...
Сестра перебила його мову: час побачення скінчився. І тут сталося щось неймовірне. Поручник люто підкинувся на своїх худих ліктях і, вишкіривши зуби, визвірився несамовито на „нахабу":
— Дайте мені спокій! Ви забуваєте, що я не просто хворий, а начальник контррозвідки... і я вас можу... я...
Він гістерично затіпався всім тілом. Сестра злякано вискочила з кімнати. А Оксана кинулась тепер його заспокоювати. Поклала його голову на подушку і взяла гладити; рукою шорстке волосся. Потроху він став стишуватись, дедалі рідше скидався в якомусь чи то риданні, чи то стогоні. А потім і зовсім заспокоївся, дивився на Оксану закоханим поглядом... Далі Той погляд пішов якось углиб, усередину, а він говорив — марив:
— О, як чудово панночка Оксана грає! Це що? Соната
Бетговена чи Шопена?
— Грай, моя люба, грай! Як мені набридли війни, бої, поневіряння... Я стужився за родинним затишком... Грай-грай...
Оксана гладила його голову, а він говорив:
— Ми поїдемо в Карпати... там ніхто нам на перешкоді не стане... Тільки музика... та кічера в млі... та маржинка гуцульська...
Нарешті він замовк, либонь, заснув. Оксана поглянула на нього востаннє і навшпиньки вийшла з кімнати, Назустріч їй ішов швидкою ходою лікар із сестрою. Оксана сказала, що вже заспокоївся...
Іван відвіз ЇЇ назад. Довірливо дивився їй увічі, наче хотів в тих очах вичитати правду про стан улюбленого начальника. Але Оксана нічого не могла сказати, особливо втішного.
А наступної ночі поручник Василик, начальник котр-розвідки Січеславського республіканського коша, помер, його ховали разом з іншими поляглими в бою „українцями". Ховали на Севастопільському цвинтарі.
День був ясний, хоч і морозний. З гори, від собору, було видно лівобережжя, що було в руках у ворога. Широкий, але замерзлий Дніпро не захищав „українців" у щойно здобутому місті. І кожне з тривогою позирало в імлисту далечінь, де вигиналась крижана стрічка Самари...
Довга низка трун, а на них жовтоблакитні стрічки з написами, холодні вінки з соснового віття. Багато народу. Військові, вишикувані в почесну варту. Військова оркестра сумно розмірює ходу процесії, безмовними голосами плаче.
Коли процесія спинялась, починали .густи попи в золотих ризах, що сяяли проти холодного сонця...
Біля однієї з трун стояла Оксана — недійшла наречена загиблого героя-поручника, а в шерезі військових, геть далі від неї — Василь Роговенко. Але ні одно з них не думіало, що перебувають так близько одно від одяого. Доля й цим разом не звела їх докупи.
Постріли в небо, білі димки, як здмухнуті бульбашки кульбаби. І мерзле груддя загуркотіло в яму, в велику братську могилу, де вже не було, як співали попи, ні печалі, ані зідхання...
Але Василь Ротовенко й Іван Овечка полегшено зідхнули, коли довідались, що серед похованих був і їхній ворог — начальник контррозвідки поручник Василик.
Виходило, що особисті інтереси не завжди збігаються з інтересами громади, нації й держави...
Події мчались, як дикі коні в широких степах України. Криваві, божевільні, навислі хмарами над незалежністю країни. А диригенти з півночі казали, що то не вони, а сам народ України повстає проти своїх клясових гнобителів.
Проти яких гнобителів? Адже гетьмана з багатіями не стало! Адже на чолі Директорії сам Вшшиченко, невтомний революціонер
