Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Так почав творитися український повстанський загін отамана Івана Овечки. І до нього потроху приставало дедалі більше повстанців. Через одного з таких нових Овечка зв'язався з підпільною українською організацією, що діяла в більшовицькому запіллі. Тепер увесь рух був скерований проти більшовиків і за Україну. Повстанці носили на шапках жовтоблакитні нашивки.

Василь Роговенко радів, що так складалося. З нього ж фактично став ідейний керівник цього загону, бо він був найосвіченіший Серед повстанців. І він, спираючись тепер на Овечку, провадив послідовно „українську лінію". А Ві Молибоги ж він не смів був і писнути про Україну, дарма що й той загін складався теж із самих українців. Хвиля народного моря хитнулася в інший бік і заливала протибільшовиць-кими настроями геть чисто всіх...

Якось О'веччині хлопці піймали поблизу свого табору підозрілого „супчика". Видно було, що він з міста, хоч і балакав по-українському. Сказав, що шукає українських повстанців, щоб до «их приєднатись.

— А як ти довідавсь про нас? — проколов його своїм сірим холодним поглядом Овіечка.

„Супчик" не міг виразко відповісти. Казав, що на базарі в Самарчику чув, але ця відповідь не задовольняла. Словом, „супчик" був підозрілий. Але що з ним зробити? Було два виходи: прийняти або розстріляти. Але становище було ще таке мирне, що Овечка ее відважився «а розстріл. І „супчика" прийняли. Дали йому зброю й коня, бо загін був

кінний.

Але Овечка розумів, що з „супчиком" щось негаразд, і

наказав хлопцям потай наглядати за ним... Коли повстанців стаіш більше, то їй. кожен з них став' сміливіший. Гурт, загін — це наче була опора для одиниць... Настроївшися знов „по-бойовому", Василь вирішив поїхати до матері'. Для кінного це було зо дві години їзди. Отож він десь так як опівночі був уже в материному дворі. Але не можна сказати, щоб він не потерпав, їхавши. Зрадлива снігова білісіть у полі (хоч угорі й темно-зоряна ніч та морозна тиша й безлюддя навколо), терпкий сніговий рип на вулицях села і чуйно-насторожені хати, — усе це напружувало його, як струну, натягало.

Завівши обережно ко«я до повітки, Василь підійшов до хати (а сніг таки рип-рип!) і стиха постукав у вікяо.

У хаті ніякого відгуку. Постукав удруге. І знову нічого не чути. Мимохіть тривожно оглянувся: він сам-один, тулиться до материної хати, хоче притьмом до неї сховатись, а поблизу, може, якісь небезпеки...

Але сіело міцно спало, занурене в океан ночі. Недалеко зводилась похмурою кручею сусідська хата, насуплена білясто-сніговою шапкою покрівлі. І ця хата не могла його „бачити", бо була обернута до їхнього подвір'я задньою, „безокою" стіною. Угорі мерехтіли зорі, але їхнє мерехтіння не розгонило сутінів у дворі, між будівлями, і це заспокоювало.

Аж нескоро Василь почув із хати:

— Хто там?

Мати теж з обережности не підходила до вікиа. Тепер же по вікнах лазили всякі грабіжники, і селяни мусили навіть робити залізні ґрати на вікнах ізсередини. Але бідна самітна вдова таких ґрат не могла зробити...

— Хто? — допитувалась мати, і в її голосі чути було острах.

— Та я! — притиснув Василь до холодної шибки обличчя. —¦ Василь...

— Василь?!

Чути було, як вона кинулася в сіни відсувати дворі, а як Василь ускочив у с!іни, припала до нього всім тілом, ридаючи.

— Сину мій, сину...

Рушниця на плечі заважала, і Василь, незручно відштовхнувши через неї матір, увійшов до хати. Сказав матері, щоб не світила фітла.

— Та треба ж тобі хоч їсти дати..

— Я не голодний. А як і дасте, до вуха не понесу.

Мати внесла з хижі молока, поставила на скрині, подала хліба, і Василь почав потемки їсти. А мати стояла біля нього, не так надивлялась (у темряві ж не видно), як відчувала, переживала його живу, так довно не переживану присутність. І сама не знала, що розказувати, про1 що розпитувати. Так багато треба було перебалакати, треба було пожалітись на свою „сирітську" долю, треба було його покартати, поплакати, просити, щоб більше нікуди не їхав... І все вискочило з голови!

А Василь же ще й попередив, що перед світом' знов повинен їхати. Удень йому не можна тут людям на очі показуватись.

— Та чого ж ти так? — нарешті озвалась. — Та, може б, таки зостався на який день? У хаті посидів би, то ніхто й Не бачив би...

Гладила з любов'ю синове плече, так виявляла ласку. А жаль виявляла тим, що порівнювала з Гнатом іКутьком: Гнат нікуди не встрявав, то й живе тепер спокійно:. Мобілізували були його на укріплення" нової „савєцької" влади, так він і від того викрутився: захворів, кажуть, на той час. А „фершаленко" Самсон і вдасть „укріплював", і якимсь комісаром став. Сказано, жид... А потім знов перескочила на Гната. Воно ж той Гат хоч і вчителює, а оженився з простою мужичкою, з Ганною Зворітьківною, може, Василь чув. Оженився, як та Ганна зайшла вже була на дитину. І в них там тепер таке коїться, що й не доведи, Господи! Баба Палажка каже, що Гнат уже й б'є ту свою Ганну. Як звірюка, каже, став. Кричить: „Я тебе викину, хоч і дитина... Думаєш, дитиною мене прив'язала!" Баба Палажка багато про них такого під церквою та на базарі розказує. А дитина, каже, хлопчик, таке гарне, на Гната схоже... Тільки вона сама (Василева мати) так думає, що Ганна й справді Гнатові не до пари. Він же учений, учитель, а вона таки мужичка... І вже від цього обережненько перейшла до самого Василя, спитала його про „матушку", що десь там у „губерні", чи не бачив, часом... Про „матушку" питала, а думала про

її дочку.

Та Василь зразу ж погасив її надію: ні „матушки", ні ЇЇ дочки не бачив і не хоче бачити. Навіщо йому попівна? Щоб таке було, як у Гната? Щоб вибивала йому очі його мужицтвом? Але зрозумівши, який 'біль заподіяв цим матері, похопився