Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— А що ж це буде? — розгублено дядько.
Що буде? Він тільки погріється! Та на піч! Припав до гарячого череня. І ще раз із печі:
— Я тільки погріюсь...
Дядько затупотів ногами. Несамовито:
— Забирайсь мені з хати! Я не хочу за тебе, бандите, вмирати!
— А, бандите?!
Василь із скочив з печі та за петельки мугиряку.
— „Бандите"?! Я за тебе кров проливаю, а ти боїшся, щоб я погрівся?!
Так знай же: як не сховаєш, я скажу, що ти мій родич і мене передержував... Краще сховай, то й тобі буде краще. А Вночі я подамся геть...
І знову поліз на піч, завмер у нестямі й утомі. А дядько сів кінець столу і ні слова більше. Либонь, скоривсь неминучому чи, може, визнав Василеву „логіку". А трохи пізніше Василь чув крізь туман забуття, як на хуторі валували собаки, чув коїломотнію, що її наробили більшовики своїм наскоком. А було їх, мабуть, тілки два — не більше.
Через деякий час дядько вийшов з хати.
—- „Видасть чи не видасть?"
Але вже знав, що не поворухне й рукою, як прийдуть брати, — так був знесилений. Навіть отієї загрози щодо дядька не здійснить. Бо навіщо губити ще іншого?
Увійшов дядько і сказав, що більшовики поїхали вже. Було ясно, що Василь обдурив їх своїм плаванням: вони не могли й припустити, щоб він міг повернутись назад у хутір.
— Я піду вдосвіта, — сказав господареві, ще сам не знаючи, куди й як піде. Та раптом крізь тумані розпачу засвітилась йому зірка надії: Катруся. Так, Катруся щось йому порадить...
Дядько приніс йому його чоботи, піджак, знайшовши в садку, а шапку свою дав, і Василь раненько пішов, як селянин, до Самарчика на базар. На базарі попросив одного дядька підвезти його і так поїхав до Павлограду. Дядько підвіз його тільки до свого села — до* Знаменівки, а далі Василь пішові пішки. Було надвечір, як він прийшов до Павлограду. Ось уже й та хатка, до якої він колись приходив уночі. Ось і низенька хвірточка в штахетах. Сподівався, що
Катруся тепер, увечері дома вже. Зійшов на ґаночок, постукав. Але вийшла Катрусина господиня — не сама Катруся. Коли він Опитав про Катрусю, жінка глянула на нього злякано.
— Катруся Петренко? — перепитала.
— Я ось маю її адресу... я з її села...
Господиня нічого йому не сказала, а мовчки повела в хату. А як він сів на стільця біля круглого стола, з якого чомусь, зсовувалась скатертина, як він поклав лікоть, господиня оповіла йому таке, що йому ввічу потемніло, аж він на стільці похитнувся..,.. Ніби його вдруге вдарила куля в голову... Хтось із сусідів бачив, що в Катрусі світилося вікно і що до неї приходив якийсь матрос тієї иочі, як зірвано міст на Вовчій. її забрала ЧеКа й розстріляла.
— Розстріляла!?
— Убили, бідну. Люди бачили її мертвою на березі Вовчої... У виску, казали, була дірочка від кулі. І мучили її, кажуть... А така ж гарна дівчина була!
Жінка витерла сльозу кінчиком хустки.
— І я не минула б тоді лиха, якби була тієї ночі дома. А я їздила тоді „спекулянчити". Розшукали й мене, але відпустили. А тільки ж і Катрю по-дурному розстріляли. Де ж таки видано, щоб така молоденька дівчина та зривала мости!
І нарешті останній для Василя Роговенка притулок — рідна хата й рідна мати, Гордий донедавна войовник, що міг іншим загрожувати зброєю, що зривав мости, що носив у душі горду мрію визволити Україну, — він опинився тепер у становищі малої дитини, що шукала захисту в фізично-кволої, але могутньої любов'ю до свого плоду матері. Мати не зрадить, захистить!
Але разом з тим це була й найпевніша пастка для нього. Вороги ж якраз у матері найперше його й шукатимуть... Тим то він, прийшовши до матері вночі, удень увесь час сидів у хаті. А як на вулиці показувалось щось підозріле, як сусідський собака починав гавкати, він хапливо ліз на горище. Отак: ставав на порожню розсохлу діжку, що ¦стояла за виводом, хапався рукою за край трямка і, як акробат виносив своє тіло на горище. Залазив у темний глиб, згинався в три погибелі.
Збивав головою порох, збирав на голову й плечі запорошену павоть, що густими торочками звисала з парків. На горищі душило сухим, „застояним" порохом, сажею, мишами. Василь дихав усім цим — і прислухався до приглушеного гавкоту того пса.
А на „волю" виходив тільки ввечері. Тільки ж і та його „воля" була куца: ішов у садок і там пересиджував. Та в; садку було ще неприємно — мокро, пахло гнилим торішнім листям; безлисті гілки вишень дряпали обличчя й руки, як він пролазив у гущавину, — гілки, як пазурясті руки ворожих істот.
У садку був пень колись зрізаної кислиці, Василь на нього сідав і думав. Не думав, а кидався, шарпався, як звір, заборсаний у тенетах. О, так, його становище було безглузде! Дико-безглузде! Справді таки, доборовся до самого* краю... Не міг же він отак пересиджувати в хаті, на горищі та в садку безкраю! Та й матір така його „присутність"1 мучила, дарма що вона тремтливо дорожила цією „присут-ністю". Не м|ала їй була мука ховатися з ним від сусідів. А. були ж і такі допитливі жіночки, що як приходили чи де зустрічали, то обов'язково розпитували про сина: де, мовляв, він і що1 з ним? Мати плакала на ці розпити і плакала, як Василь ізлазив з горища. Здіймала пучкою павоть з його голови, з пліч — і плакала. І цей ЇЇ плач, гіркі сльози, що котилися по її густо поморщених, наче з затвердлої поре-паної глини щоках, краяли йому серце. А як приходила з базарю, то приносила лихі вісті — як „обичайка" забирала то того,
