Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Василь не думав про себе, йому навіть не було страшно. Тільки мозок пекла одна думка: „Проскочимо чи ні? Проскочимо чи,.?"
Зім'яли ворожу кінноту — і вже в полі. А застояні коні, відчувши необмежений простір, понесли з усіх сил. Василь приліг коневі до гриви, злився з ним ув одно тіло, поюіадаючись на нього, мудрого, прудконогого. І тільки, як крізь сон, згадував пізніше: отаман, що мчався поряд із ним, вимахнув раптом руками, як крилами, захитався в сідлі і зсунувся коневі на хвіст, а далі й на землю...
— „Вернутись? Рятувати?" — промайнуло було Василеві в голові, та в цю мить його самого по голові стукнуло...
...Банда чекістів з вишкіреними зубами топче ногами, креше закаблуками об його голову. Топчуть і топчуть, а голова дедалі дужче твердне, і чекісти ніяк не можуть її розвалити. А тіло його, навпаки, м'якне, тратить вагу, і помалу робиться тепло-тепло. А, чоботища топчуть! Тільки потроху стають легші... потім навіть зависають у повітрі, їхні удари не досягають до його голови. А тіло вже пашить від гарячі, і йому видно, що воно вкрите великими краплями води. Голова зривається вгору, ніби відокремлена від тіла, але потім падає з гострим болем на землю. І від того пекельний .гойтрий біль у потилиці.
1 бачить Василь: над ним схилилась якась селянка, голова запнута білою хусткою, очі блищать, губи в неї ворушаться, але Василь нічого не чує. Заплющує очі, і все знову зникає. Тільки ж і далі чує дотик чиїхось рук. Розплющує очі: та сама селянка, стурбоване лице, як у його матері. Хотів вимовити „мамо!" але стримався: це не була його мати, а чужа жінка. Блискає думка: „Таж я убитий... як і дядько ййан".
І знову все береться темрявою.
Коли Василь остаточно опритомнів, то побачив, що він лежить на лаві в селянській хаті. Біля нього вікно, і від того вікна тягне прикрим холодом. А з печі, з-за комина виглядають діти, злякані й зацікавлені.
Потім господиня оповіла, що більшовики після бою наказали, щоб їхній хутір поховав убитих. А він застогнав, як його хотіли кидати в яму, то його й узяли до хати. Та й рани в нього не було великої.
Пізніше Василь зрозумів, що куля тільки сковзнула по черепі, тільки контузила. І днів через три він уже зміг ходити.
Перша його думка була:
— „Усе пропало"... Згадав, як падав з коня Іван Овечка. З оповіді господарів довідався, що отамана Овечку таки вбито.
— „Як же бути далі? — подумав про себе. — Не сидіти ж тут безкраю!
Та й господарі теж сказали йому, щоб кудись ішов, бо бояться його передержувати. Василь розумів їхню тривогу, але не знаходив для себе виходу. Не піде ж він у ліс знову, без зброї, без теплого одягу. Землянку, напевно, зруйну' вали більшовики. Та й стережуть, мабуть... Таке хоч вішайся!
Та події підігнали його, не дали довго роздумувати. Якось уранці, як Василь снідав, до хати вскочив переляканий господар.
— Тікай, чоловіче добрий! Не губи нас! Більшовики в хуторі... Мабуть, по тебе...
— Якби ж хоч зброя, а то ж голі руки!
Сказало — не тільки подумало щось у Василевій свідомості, сказало Василевим голосом. Хоч ще й хліба не ковтнув. Очі бігали по хаті, шукаючи опори, а руки трусились.
— Он, бачиш, діти... Сховайся кудинебудь...
Тіло Василеве умить стало порожнє, легке, як пір'їна, і він, як був, без шапки, в самім піджаку, схопивсь на ноги — та з хати.
Сховатись? Куди ж сховатись? Ага, он садок.., А перед ним низька загата...
У просвіті між хатою й тим садком уже мелькнув вер^ хівець. І ще Василь не встиг через ту загату перестрибнути, як над його головою свиснула куля: більшовик його вглядів.
Перестрибнувши загату, Василь летів наосліп. А в голові одно: — „У садок би швидше! у терник!"
Гострим болем різнуло, як він ударився обличчям у гу-щак. Лапнувсь міеханічно рукою — на руці була кров. Роз' зирнувсь небачучими очима по садку. „Тут знайдуть!" — шепнуло йому всередині. Крізь гілля заблищала вода: Самара. Вибіг на самий берег річки. І аж тепер усвідомив: ззаду погоня, а спереду річка. По тім боці сосновий ліс. Великий, густий. Там можна б сховатись. Але як перебратись? Ще ж і крига пливе. Ліворуч, збоку через річку місіток, але до нього не встигне добігти. Метнув піджаком з пліч, потаскав у кущі, хапливо тріпнув ногою-другою — і скинув чоботи. А тоді в воду! У крижану холоднечу! Але не відчув того холоду...
На берег вискочив кінний більшовик, роззирнувсь. Але, мабуть, і в голові не покладав, щоб утікач міг попливти в такій холодній воді. Сховався в садок. А Василь наліг на груди дужче. Відштовхнув крижину, що напливала на нього. Незабаром був насередині і вже бачив кущ лози, за який можна було вхопитись, щоб вилізти на берег. Аж раптом матюх з того берега, звідки він відплив! І над головою його свиснула куля. Повернув голову, на березі було аж два верхівці. І вони його побачили. Сховав голову в воду. А як виринув, побачив, що більшовики погнали вздовж до містка, йому навперейми.
— „Утопитись чи що?" — подумав мляво. Але сили ще були пливти. І він повернув назад. Плив і пас очима верхівців. Верхівці мчаться від нього, а він — наввимашки, верхівці добігають до мосту, а він ще дужче, та за течією, щоб легше.
,,Коли б не зімкнуло ноги чи руки! Коли б за отой
кущ"...
Зробив останнє зусилля — і сховався за випин берега з кущами. Залізним похватом ухопивсь за лозину і вихопивсь на берег. І прямо нагору, до хат. Ускакує до одного двору, а назустріч собайло. Ухопив ломаку — і прямо на пса. Той заскавучав від удару і сховавсь під комору. А Василь у хату: метнув сінешні двері, хатні — і ста© перед госіподарем.
