Зібрання творів - Амброз Бірс

Опритомнівши, Сірінґ не відразу втямив, що скоїлося. Якусь мить, ще не розплющивши очей, вважав себе мерцем у домовині, й силкувався пригадати хоч щось із похорону. Здавалося, його дружина вклякла на могилу й додає ваги землі, що, проламавши віко, тисне на груди небіжчика. Коли діти не вблагають маму піти додому, то тато задихнеться. Якесь безглуздя. «Я не можу озватися до неї, – подумав він, – адже мертві не говорять. А якщо розплющу очі, їх засипле землею».

Джером розплющив очі. Безмежжя блакитного неба понад верховіттям. Дерева застує щось кутасте, сіро-буре, безладно помережане лініями. Усе це страшенно далеко, так далеко, що аж втомлює зір. Мить перед тим, коли солдат склепив повіки, сяйнуло нестерпно сліпуче світло. У вухах застугоніло. Було чути щось схоже на глухі удари хвиль об берег, а на цьому тлі – чи, може, з-поза нього – виразні слова: «Джероме Сірінгу, ти потрапив у пастку. Як щур, щур, щур».

Зненацька запала мертва тиша. Запанувала чорнюща пітьма, прийшов безконечний спокій. Свідомий свого становища, знаючи, що опинився в пастці, Сірінґ став пригадувати все, що трапилося. Знову розплющив очі. Хотів розвідати, дізнатися про розташування армії конфедератів.

Затиснутий уламками, він лежав похило. Спина опиралася на міцну балку. Ще одна балка – впоперек грудей. Йому вдалося трохи посунутися, отож вона вже не придушувала. Годі було її зрушити з місця. Розпірка притискала ліву руку до купи дощок.

Злегка розсунуті й випростані ноги до колін покривала гора дерев’яччя, височіла понад видноколо. Ніяк було поворухнути головою, хіба що очима водити. Частково вільна тільки права рука.

– Мусиш допомогти нам вибратися з цієї халепи, – сказав їй Сірінґ. Однак не міг видобути її з-під важкої балки. Лише на яких шість дюймів можна повести передпліччям.

Солдат не мав серйозних ран і не відчував болю. Оглушив його відбитий ядром уламок стовпа. Не більш як кілька секунд тривали дивовижні видіння в непритомності й отямленні. Мабуть, так, бо ще не осіла пилюка, а голова вже думає над тим, що сталося.

А тепер права рука марно силкується вхопитися за балку, що нависає над грудьми. Ніяк не вдається вивільнити плече й пропхати лікоть попід дерев’яним брусом. Той брус притискає також коліна. Даремно поборюкавшись, чоловік облишив ці потуги й став міркувати, чи не можна було б дотягтися до котроїсь із дощок, навалених на ноги.

Розглядаючи цю купу, він зауважив якесь блискуче кільце – якраз навпроти очей. Спершу здалося, що всередині щось дуже чорне, якихось півдюйма в поперечнику. І раптом до свідомості дійшло: оця чорнота – це порожнеча, а кільце – дуло власної ж рушниці, заваленої мотлохом. На коротку мить полегшало від того, що загадку розгадано. Видно частину цівки до місця, звідки вона випинається з дерев’яччя. Правим оком можна побачити її ліву частину, лівим – праву. Коли глянути правим оком, то здається, що рушниця націлена на ліву частину голови. І навпаки. Цівку видно зісподу. Дуло спрямовано просто в середину лоба.

Відтворюючи в пам’яті все, що діялося, поки не сталася біда, Сірінґ пригадав, що звів курок, тож тепер через один-єдиний дотик рушниця може розрядитися. Занепокоївся, та наразі ще не злякався, цей сміливець, що був призвичаєний дивитися на рушниці, та й на гармати теж, з такого кута зору. Аж тут спав йому на гадку один кумедний випадок, що стався під час штурму Місіонерського-хребта3. Тоді, добираючись до одної з амбразур, звідки ворог раз у раз стріляв із великої гармати картеччю по обложниках, Джеромові на якийсь час здалося, що гармату відкотили. В отворі він не бачив нічого, крім бронзового кільця. Що то було насправді, збагнув якраз вчасно й встиг відскочити, перш ніж воно випалило важким ладунком по юрмі. Стояти проти дула, проти налитих ненавистю очей за ним – до такого солдатові не звикати. На те він і солдат. Але тепер стурбований розвідник відвів погляд.

Знічев’я трохи помацавши правою рукою, він спробував вивільнити ліву. Марно. Потім надаремно силкувався поворухнути головою. Дуже дратувала ця нерухомість ще й тим, що годі було вгадати її причину. За якийсь час Джером спробував видобути ноги з-під мотлоху, напружуючи міцні м’язи, та тут йому сяйнуло: якщо ворухнути цей мотлох, то рушниця може розрядитися. Дивовижно, як тільки втримався в ній набій після всього, що сталося. Втім, на пам’яті були подібні випадки. Згадалося, як одного разу Сірінґ, оскаженівши, розчерепив кольбою голову ворожому солдатові. Лише опісля спостеріг, що зброя, якою він так хвацько вимахував, ухопивши за цівку, була заряджена й зі зведеним курком. Звісно, якби жертва знала це, то довше чинила б опір.

Джером завжди підсміхався, споминаючи цей промах часів своєї зеленої солдатчини, та тепер йому було не до сміху. Ще раз зиркнув на дуло. На мить здалося, що воно рухається – наближається.

Знову кинув оком у далину. Увагу привернули вершки дерев ген там, за полем. Він і не помічав раніше, яке легке, наче пух, верховіття, яке темно-голубе небо, навіть поміж гілками, що своєю зеленню трохи відсвітлюють блакить, а понад головою – мало не чорне. «Під обід уже буде прикра спека, – майнула думка. – Цікаво, в якому напрямку я дивлюся».

Судячи з тіней, лице повернуте на північ. Принаймні сонце не разитиме очей, а північ... там же дружина й діти.

– Ет! – гукнув Джером. – До чого тут вони?

«Раз я не можу звідси вибратися, – подумав він, заплющивши очі, – то хоч посплю. Заколотники відступили, й цілком певно, що декотрі наші хлопці вештаються тут і грабують. Ось вони мене й знайдуть».

Однак не спалося. Мало-помалу заболіло в лобі – тупо, мулько, спершу ледь помітно, а тоді дедалі дошкульніше. Якщо розплющити очі – біль вгамовується, заплющити – повертається. «Хай тобі біс!» – лайнувся Джером і знову задивився в небо. Прислухався до пташиного співу – дивовижних металевих ноток жайворонка, що нагадували дзенькіт тремтливих клинків, і занурився у приємні спогади про дитинство. Знову бавився з братиком і сестричкою, гасав полями й галасував, полохаючи жайворонків, що насиджували яйця. Знову входив у темний ліс за полем і несміло простував ледь помітною стежиною до Привидової скелі. Із тремтливим серцем спинявся біля Мертвякової печери, прагнучи розгадати її страхітливу таємницю. А тепер уперше спостеріг, що вхід до заклятої печери обрамлений металевим кільцем. Куди й ділися спогади – Джером прикипів поглядом до дула. Зараз воно здавалося неймовірно далеким і