Зібрання творів - Амброз Бірс

Він уже й не намагався ухилитися від втупленого в лице погрозливого чорного вічка. На мить відводив очі вбік, виглядаючи допомоги, хоча й землі не було видно з-поза руїни, і, покірний нездоланним чарам, знову переводив погляд, на рушницю. Стуляв з утоми повіки – тут же різкий біль у лобі, лиховісна провість від кулі, примушував розклепити їх.

Надто великий тягар тиснув на нерви й мозок, і природа час від часу давала їм полегшу – непритомність. Вкотре вже очунявши, Сірінґ відчув дошкульний біль у правій руці. Кілька разів стиснув пальці, потер ними долоню – і відчув, що вони вологі й слизькі. Не бачив кисті, та знав, що вона у крові. У без-пам’яті натовк руку об зазублені уламки й поранив її скабками.

Джером постановив прийняти свою долю мужньо. Звичайний, простий собі солдат, не побожний, не мислитель, він не міг стріти смерть як герой, з мудрими й крилатими останніми словами, хай навіть і знайшовся б слухач. Зате міг загинути як справжній чоловік. Так і зробить. Якби ж то знаття, коли сподіватися пострілу!

Звідки не взялося кілька пацюків. Мабуть, домовилися були в повітці. Метушаться. Один виліз на купу дерев’яччя понад рушницею, за ним ще один, і ще. Сірінг споглядав те спершу байдуже, а по якімсь часі, зацікавившись, приязно. Та коли сяйнула думка, що ці тварюки можуть зачепити гашетку, вилаявся й став їх відганяти. «Нічого вам тут робити!» – крикнув.

Пацюки втекли. Потім вони повернуться, кинуться на обличчя, відгризуть носа, перекусять горло. Джером це знав, та сподівався, що на той час буде вже мертвий.

Ніщо тепер не могло відвернути його погляду від чорного вічка з металевим обідком. Пронизливий біль у лобі не вгамовувався. Поступово всвердлювався в мозок – глибше й глибше, аж поки наткнувся на цурупалок під потилицею. Цієї ж миті став нестерпний. Доводилося мимохіть бити скаліченою рукою об гострі скіпки, щоб хоч щось протиставити цьому жахливому болю. А той пульсував – помалу й розмірено, щораз сильніший і сильніший. Час від часу Сірінґ скрикував, коли йому здавалося, що це вже фатальна куля проникла у мозок. Уже не думав про дружину, дітей, дім, вітчизну й славу. Стерлося все, що було в пам’яті. Щез увесь світ, ані сліду не зосталося. Ось тут, у безладно нагромаджених балках і дошках, – його єдиний всесвіт. Тут безсмертя. Кожний напад болю – безконечне життя. Пульсування відлічують вічність за вічністю.

Джером Сірінґ, сміливець, гроза ворогів, сильний, незламний воїн, поблід, як привид. Відвисла щелепа, вирячилися очі, затремтіла кожна жилка, все тіло вкрилося холодним потом. Чоловік заверещав. Не збожеволів – перелякався до смерті.

Мацаючи пораненою, закривавленою рукою, він натрапив на уламок дошки. Вхопив, потягнув і відчув, що вона зрушила з місця. Дошка лежала поздовж тіла, і, орудуючи передпліччям з якнайбільшим розмахом, на який тільки міг здобутися, йому вдалося посунути її на кілька дюймів. Нарешті вона вивільнилася з-під мотлоху, яким були засипані ноги. Тепер є змога відірвати її від землі всю, цілком. З’явилася надія: може, вдасться відтягти цей уламок назад, звести передній кінець і повернути рушницю вбік; або ж, якщо її заклинило, принаймні затулити дуло. І Джером штовхав дошку далі, дюйм за дюймом, тамуючи віддих, щоб часом не змарнувати всієї затії, і не в змозі відвести очей від дула. Ану ж тепер воно поспішить скористатися з нагоди, поки така ще є.

Що ж, чогось таки він домігся. Зосередившись на спробі порятуватися, став менш чутливий до болю в голові й уже не дрижав. Однак і досі його мордував страх. Зуби цокотіли, наче кастаньєти.

Уламок дошки вже не слухався руки. Він тяг його що є сили, зсунув, наскільки зміг, та оцупок вперся в якусь перешкоду за головою, а передній кінець сягав задалеко, годі було вивести його через завал до цівки. Був десь на такій відстані, як і гашетка, що її, не закриту мотлохом, невиразно бачило праве око. Сірінґ спробував зламати дошку, але не мав чим її підважити. Після такої невдачі знову посилився страх – удесятеро. Здавалося, чорний отвір дула погрожує наглою й неминучою смертю – карою за бунт. Озвався ще дужчим болем шлях кулі крізь мозок. Тіло знову пройняв дрож.

Несподівано чоловік опанував себе. Перестав дрижати, зціпив зуби й насупив брови. Ще не всі засоби оборони вичерпано. У голові сама собою сформувалася думка – новий план битви. Піднявши передній край дошки, Джером Сірінґ обережно протиснув його крізь завал і впер у скобу спускового гачка. Помалу потягнув уламок до себе, відчув, що той ходить вільно, і, заплющивши очі, щосили натиснув на гачок. Рушниця не вистрілила! Розрядилася, випавши з руки, ще тоді, коли завалився оборіг. Однак і без пострілу зробила свою справу.

Лейтенант Адріан Сірінґ, командир сторожового загону на ділянці, тій самій, якою пройшов на завдання його брат Джером, сидів за бруствером траншеї і прислухався. Його вухо ловило кожен звук. Крик птахів, вереск білки, шум вітру в соснових кронах – усе це фіксував його напружений слух.

Зненацька десь попереду його застави пролунав приглушений гуркіт. Ніби будинок завалився. Лейтенант несамохіть глянув на годинник. Шоста година вісімнадцять хвилин. Цієї ж миті до нього підійшов штабний офіцер.

– Лейтенанте, – сказав, відкозирявши, штабіст, – полковник наказує вам просунутися вперед і розвідати розташування сил супротивника, якщо виявите їх. Якщо ж ні, то просувайтеся, доки не отримаєте наказ зупинитися. Є підстави вважати, що ворог відступив.

Адріан не відповів, лише кивнув. Штабний офіцер пішов собі. За якусь хвилину сержанти тихо віддали наказ рядовим. Ті вибралися з окопів, розгорнули колону й рушили. Йшли, зціпивши зуби, їхні серця калатали.

Солдати простували полем до гори. Минаючи з обох боків зруйновану повітку, нічого не зауважили. Лейтенант, що йшов трохи позаду своїх підлеглих, кинув на неї цікавим оком і вгледів мертве тіло, привалене дошками й балками. Так засипане пилюкою, що мундир виглядав сірим, як у конфедератів. Жовтувато-біле лице, запалі щоки й скроні, випнуті гострі вилиці, лоб, що здавався неприродно вузьким. Під злегка задертою губою видніли судомно зціплені білі зуби. Важке вологе волосся. Обличчя мокре, як і зарошена трава навкруги. Не помітивши рушниці, лейтенант вирішив, що цю людину на смерть придушило балкою.

– Загинув десь тиждень тому, – коротко й різко