Зібрання творів - Амброз Бірс

Учора, як і в попередні незліченні дні і ночі, ми десь та й воювали. Як завжди, ненастанно гриміла канонада впереміж із пронизливим ляскотом мушкетів і криком «ура», запевненням про тимчасову перевагу – не добереш, чи то нашу, чи то противникову. А сьогодні на світанку ворог зник. Ми просувалися вперед – через земляні укріплення, які раніше ніяк не вдавалося здолати, через шарварок покинутого табору, через могили їхніх убитих, поки добиралися до лісу.

З якою цікавістю ми приглядалися до всього покинутого! Яким чудернацьким воно видавалося! Не було там нічого пізнаного до решти. Звичайнісінькі речі – старе сідло, розбите колесо, забута фляжка – розповідали нам про загадкову сутність дивних істот, що взялися вбивати нас. Вояк ніколи не призвичаїться до думки, що вороги такі самі люди, як він; ніколи не позбудеться відчуття, що це створіння нелюдської породи та природи в не зовсім земному оточенні. Кожний найдрібніший слід супротивника привертає увагу й розпалює цікавість. В уяві вороги постають недосяжними, на перший погляд здаються дальшими, а тому й більшими, ніж насправді, – неначе постаті в тумані. І вселяють дрібку святобливого страху.

Від узлісся до схилу пагорба пролягли сліди копит і колії гарматних коліс. Пожовклу траву побили ноги піхотинців. Очевидно, тут пройшли тисячі солдатів. Не путівцями відступали. Ото ж бо! Є істотна різниця між відступом і відходом.

Он та група кавалеристів – це наш командир зі своїми штабниками й ад’ютантами. Видивляється на далеку вершину, тримаючи обіруч бінокля трохи віддалік від очей, непотрібно задерши лікті. Така вже його манера, призначена підкреслювати значущість і достойність дії. Ми давно вже призвичаїлися до цього.

Раптом він опускає бінокль і щось каже. Від групи відділяються два ад’ютанти, пускаються на конях у глиб лісу, а тоді – вздовж бойових лав, в обидва напрямки. Не почувши слів, знаємо їх наперед: «Скажіть генералові такому-то, щоб підвів уперед стрілецький ланцюг». Хто з наших відійшов убік, повертається на своє місце. І без цієї команди шикується шеренга, виструнчуються рядові, що досі стояли вільно. Деякі наші штабні офіцери спішуються, оглядають попруги й знову сідають верхи.

Ось вздовж узлісся молодий офіцер щодуху галопує на сніжно-білому рисакові, покритому криваво-червоною попоною. Ну й дурень! Хто бував у бою, той знає, що цівки рушниць самі собою вицілюють у вершника на білому коні. Хто нюхав бойовий порох, той спостеріг, що навіть найменший яскраво-червоний клаптик роз’юшує бика битви. Такі популярні серед вояків барви сприймеш лише як дивовижний феномен людського марнославства. Інакше й не потрактуєш, як надійний спосіб збільшити власні втрати в бою.

Цей молодик у бездоганному однострої – немов на параді. Весь виблискує позументами-аксельбантами – достеменне блакитно-золотаве видання Поезії Війни. Поперед нього шеренгою бійців котиться хвиля глузливого сміху. Але ж який красень! Як граційно й недбало сидить він на коні!

Ось він осаджує коня на належній віддалі від командира корпусу й козиряє. Гартований воїн фамільярно киває. Либонь, вони знайомі. Точиться коротка розмова. Видно, молодий чогось домагається, а старий не дає згоди. Нумо ж до них, під’їдьмо трохи ближче. Ох! Пізно – вже по всьому. Юнак віддає честь, розвертає скакуна й пускається навпростець – до вершини пагорба!

Рідкий – з проміжком у шість кроків – ланцюг стрільців виходить на узлісся. Командир віддає команду горністові. Той піднімає інструмент до вуст. Тру-ту-ту! Тру-ту-ту! Стрільці спиняються.

Тим часом юний сміливець віддалився на добрих сто ярдів.

Іде помалу, прямує схилом до вершка, ані не озирнеться. Оце так честь і слава! Господи, чого б ми тільки не дали, щоб опинитися на його місці, та ще й з його духом! Диви-но, він і шаблі не витяг із піхов, вільно опустив собі праву руку. Вітер ласкаво тріпоче пером на його капелюсі, воно елегантно розвівається. Сонячне сяйво лягло на погони – ніжно й любовно, як видиме благословення. А він їде – уперед. Десять тисяч пар очей вп’ялися у спину, він не може не відчувати цих поглядів. Десять тисяч сердець б’ються улад із нечутним тупотом копит білосніжного румака. Не один він, цей юнак: привернув-бо до себе всі наші душі. Але ж ми пам’ятаємо свої глузи! Відчайдух їде все далі, ось уже наближається до муру з живоплотом. Навіть оком не кине назад. Якби ж то він озирнувся, якби ж то побачив каяття, любов і захоплення!

Не зронилося ні слова. Ще товпляться й жебонять многолюдні глибини бору, невидимі й незрячі, та на передній лінії панує тиша. Обернувся в кінну статую дорідний командувач. Знерухоміли на конях штабники, звівши біноклі. У солдатів, вишикуваних на узліссі, небувала стройова стійка – кожен заціпенів у позі, яка була тої миті, коли до свідомості дійшло, що діється. Усі ці огрубілі нерозкаяні вбивці, звиклі до смерті в її найжахливіших подобах, привчені спати на тремкій від вибухів землі, обідати під шквальним обстрілом і грати в карти поруч мертвих товаришів – усі вони як один тамують подих і стишують биття сердець, спостерігаючи фінал гри на життя однієї людини. Ось він, магнетизм хоробрості й самопожертви!

Оглянешся зараз – побачиш, як судомно, наче уражені електричним струмом, водночас рушилися глядачі. Знову кинеш оком на далекого вже вершника – зауважиш, що цієї миті він змінив напрямок, збочив. Може, дістав кулю й не годен правити конем? Ні, візьми-но бінокля й розгледиш, що він простує до пролому в мурі. Хоче пробратися на той бік кам’яної стіни й роздивитися, що там і як там.

Збагни суть цього вчинку. Не смій потрактувати його як бездумну браваду чи безглузду самопожертву. Якщо супротивник не відступив ще далі, то він закріпився на цій висоті. Розвідник натрапить не на що інше, як на розташування бійців. Не треба пікетів, не треба сторожових постів; і без того видно наші розгорнуті для наступу позиції, виставлені як на долоні перед їхніми гарматами. Вибравшись із укриття, гармаші зразу ж закидають ядрами весь проміжок між нами й вершиною, а згодом стрільці візьмуться поливати його дощем куль, у якому ніхто не вціліє. Одне слово, якщо вороги засіли на цій вершині, то йти на них лобовим штурмом – справжнісіньке божевілля. їх треба виманити старою як світ штукою – поставити під загрозу їхні лінії комунікацій, конче потрібні, як повітряна трубка пірнальникові на морському дні. Але як дізнатися, чи є хтось на цьому пагорбі? Є тільки один спосіб –