Зібрання творів - Амброз Бірс
Отож залишається без надії сподіватися, що там, на пагорбі, нікого немає. Либонь, наш герой, попри все, таки воліє радше потрапити в полон, ніж загинути. Поки що не пролунало жодного пострілу. А з якої речі мало б пролунати? Там воліють, щоб молодик безпечно дістався місця, став військовополоненим і таким чином звів нанівець свій намір. Якщо так станеться, ми не отримаємо відповіді на наше питання. Одне з двох: або він повернеться живим, або його застрелять на наших очах. Тільки в цих двох випадках ми знатимемо, як діяти. Бо якщо його схоплять і полонять... на таке спроможеться й жменька приблудних бійців.
Починається незвичайне змагання на кмітливість – між одним-одною людиною й цілою армією. Наш кіннотник, уже за чверть милі від мети, несподівано звертає ліворуч і галопує в цьому ж напрямку. Вже побачив сили супротивника, вже все розвідав. Досить було вихопитися на ледь помітне невеличке узвишшя, щоб це здійснити. Якби він зміг повернутися, доповів би про побачене. Ба, на таке нема надії. Доведеться йому якнайкраще розпорядитися останніми хвилинами свого життя – під’юдити затаєного ворога на просту недвозначну відповідь. А той, природно, як зволікав, так і зволікатиме з нею. Кожний стрілець у принишклих шеренгах, кожний канонір біля замаскованих заряджених гармат тямить що й до чого, усвідомлює конечну потребу запастися терпцем. Зрештою, було досить часу віддати наказ не відкривати вогню. Еге ж, сміливця можна вбити й однією кулею. У такий спосіб аж ніяк не викриєш військової таємниці. Але стрілянина заразлива, особливо ж тоді, коли мішень прудко сновигає перед очима й спиняється хіба що для того, аби розвернути коня й далі мчати не до нас і не до своїх убивць – вздовж муру. Усе це виразно видно в біноклі. Здається, воно діється на відстані пострілу з пістоля. Не видно тільки гаданого ворога, а ми припускаємо, що він таки засів, і висновуємо його думки та мотиви дій. Неозброєним оком бачиш лише чорну постать, яка копитами білого коня креслить зигзаги на схилі далекого пагорба – дуже повільно, мало не повзе.
А зараз – глянь-но в бінокль! — він чи то зневірився від невдачі, чи то побачив свою помилку, чи то очманів. Поскакав просто на стіну, немов перестрибнути її хоче! Вмить розвернувся й стрімголов кинувся додолу схилом – до товаришів, до смерті! Зразу ж над двомастами ярдами стіни заклубочився дим. Його зносить вітер. Ще не встигає до нас долинути торохтіння пострілів, а вершник уже на землі. Та він знову в сідлі. Упав тільки через те, що кінь став дибки. Мчить бозна-куди! Наші лави озиваються оглушливим підбадьорливим криком, зганяють напругу. Де ж кінь і вершник? Опинилися справді бозна-де. Триває галоп до нашого лівого флангу, вздовж муру, який тепер ненастанно блимотить вогниками й димить. Без угаву торохтять мушкети, й кожну кулю націлено в хоробре серце.
Раптом з-поза муру здійнялося хмарище білого диму. Ще одне, ще – ось уже цілий тузінь клубочиться, поки до наших вух долітає гуркіт гармат і бриніння ядер. За мить ядра здіймають клуби пороху в нашому прихистку, розносять бійця за бійцем і на якийсь час відвертають увагу від молодого офіцера, змушують думати про себе самих.
Розвівається пилюка. Неймовірно! Якісь зачаровані вони, кінь і вершник! Перебралися через улоговину й вихоплюються на ще один, сусідній пагорб. І викривають ще одну змову з тишею – руйнують план дій ще одного військового угруповання. За якусь мить пагорб вивергає вогонь. Рисак стає дибки. Знову падіння. Поглянь – людина вивільняється з-під убитої тварини й зводиться на ноги. Виструнчившись, стоїть нерухомо, лицем до нас. Молодий офіцер зводить над головою правицю з шаблею. Опускає руку врівень із обличчям, простягає вперед. Лезо шаблі описує дугу, опускається. Це знак нам, знак усім сущим людям, усім їхнім нащадкам. Герой салютує смерті й історії.
Здиміли чари. Наші вояки силкуються підбадьорити героя, задихаються від надміру почуттів, хрипко й невлад кричать, міцно стискають зброю й нестримно рвуться в чисте поле. Без наказу, всупереч наказу стрільці пускаються бігцем уперед, наче спущені з повідків гончаки. Поєдналися в повноголосому хорі гуки наших і ворожих гармат. На двох пагорбах ледве видно стовпи вибухів, на нашу рухому людську масу із ревом падають великі ядра. З лісу виринають одне за одним наші знамена, один за одним сунуть ланцюги, виблискуючи полірованою зброєю проти сонця. Тільки тилові батальйони поки що керуються наказами й тримаються на відповідній відстані від переднього краю бунтівної атаки.
Командир стоїть на місці. Відвівши від очей бінокль, кидає оком праворуч і ліворуч. Бачить, як його самого та збитий купкою супровід оминають потоки людей, неначе хвилі прибою, розполовинені прибережною брилою. На обличчі старого вояка нічого не відбивається, він задумався. Задивившись у далину, помалу веде очима по грізному, страхітливому пагорбі. Відтак спокійно каже кілька слів горністові. Тру-ту-ту! Тру-ту-ту! У цьому сигналі звучить щось владне, додає йому ваги. Відлунням озиваються горністи підлеглих, молодших командирів. Різкі металеві звуки покривають гармидер наступу й перебивають гуркіт гармат. Спинитися – це означає відступити. Помалу повертаються на своє місце штандарти. Вояки неохоче виконують наказ – відступають, підбираючи поранених. Останніми покидають поле стрільці передового загону, підбираючи мертвих.
Оця безліч загиблих ні за що ні про що! Ця велика душа, розлучена з тілом – разюче прекрасним проти голого пагорба! Невже її не могло оминути гостре усвідомлення потреби піти на марну самопожертву? Невже один маленький виняток порушив би безжальну досконалість предвічного Божого промислу?
⥈
Один із пропалих безвісті
На той час військо генерала Шермана1 стояло проти сил ворога біля гори Кеннесо-Маунтин у Джорджії2. Джером Сірінґ, рядовий цього війська, поговоривши стиха з кількома офіцерами, крутнувся, перейшов лінію легких земляних укріплень і зник у лісовій гущавині. Ніхто з бійців на цій лінії не озвався до нього ані словом, та й сам Джером, минаючи їх, навіть не кивнув головою. Всі знали, що цьому сміливцеві
