Зібрання творів - Амброз Бірс

освітленій траві. Заграва впала на обличчя, підрум’янюючи їх і згущуючи барву кров’яних плям на шкірі. Вона відблискувала на металевих ґудзиках, пряжках та відзнаках. Не задумуючись, хлопчик рушив навстріч цій дедалі яснішій пишноті та попростував схилом разом зі своїми страхітливими попутниками. Раз-два – ось він уже на чолі походу з дерев’яним мечем у руках поважно керує маршем, час від часу оглядаючись, чи не пішли, бува, врозсип його підкомандні. Воістину, ніколи й ніде такий полководець не вів за собою такого війська.

На лужку, що помалу вужчав мірою просування цього жахливого маршу до води, лежали різні речі. У свідомості нашого головнокомандувача вони не викликали жодних домислів. Плащ-намет, туго скручений уздовж, складений удвоє і зв’язаний на кінцях мотузкою; тут важкий речовий мішок, там поламана рушниця – такі речі знаходять після відступу війська, це сліди втечі людей від мисливців за ними. Всюди біля струмка, у видолинку, людські ноги та кінські копита замісили лужок на грязюку. Досвідченіший спостерігач помітив би, що ці сліди ведуть у двох протилежних напрямках; землю стоптали двічі – спершу в наступі, а тоді у відступі. Кілька годин тому ці розпачливі тепер і поранені вояки разом зі своїми не такими безталанними, цієї миті вже далекими, товаришами увійшли тисячними силами в ліс. Один за одним, то розсипом, то знову вишикуваними лавами батальйони обійшли заснулу дитину з обох боків, мало не наступаючи на неї. Гук від їхнього маршу не розбудив хлопчика. Неподалік – каменем кинути – від місця, де він спав, розгорілася битва, та не чули його вуха ні мушкетних пострілів, ні грому гармат, «ні вигуків гетьманів, ні крику11». Все це він проспав, підсвідомо стискаючи свого дерев’яного меча якнайміцніше, бо ж навколо панував Марс, і не усвідомлюючи величі цієї битви, як і мертві бійці, що полягли задля слави.

Тим часом заграва за смугою дерев по той бік потічка, підсилена балдахіном диму в небі, охопила весь овид. Звивиста смуга туману набрала золотої барви. Вода сяяла багряними відблисками, криваво-червоним стало каменюччя над гладінню струмка, заюшене кров’ю під час переправи легкопоранених. По цих же валунах малюк завзято стрибав тепер на другий бік, прямуючи до пожежі. Переправившись, він обернувся і глянув на своїх попутників у марші. Передній край якраз дістався потічка. Найдужчі вже доповзли до берега й занурили обличчя у воду. Троє чи четверо з них лежало непорушно; здавалося, що в них немає голів. Зачудована дитина видивлялася на них, при всій своїй легковірності вона не могла повірити в таке диво живучості. Утоливши спрагу, ці люди не мали сили ні відповзти від води, ані втримати голову над її поверхнею. То були потопельники. А за ними, на узліссі, наш головнокомандувач бачив стільки ж, як і було спочатку, спотворених постатей своєї жахітливої армії. Та далеко не всі з них рухалися. Підбадьорюючи їх, він замахав шапчиною і, усміхнувшись, вказав мечем у напрямку провідного світла – огняного стовпа12 новітнього страхітного Виходу.

Певен вірності свого війська, хлопчик увійшов у лісосмугу, легко пробрався крізь неї у світлі червоної заграви, переліз через паркан, пробіг полем, раз по разу обертаючись, щоб подражнитися зі слухняною тінню, і добіг до охоплених вогнем руїн житла. Всюди пустка! Куди не глянь у світлі пожежі – ніде ні душі. Ет, це пусте, зате ж яке видовище! Малюк радісно затанцював, наслідуючи рухами розбурхане полум’я. Заходився збирати паливо, але все знайдене було надто важке, щоб докинути до вогню з найближчої, наскільки вдавалося, відстані. Спересердя він жбурнув у вогонь меча – капітулював перед вищими силами природи. Його військовій кар’єрі настав кінець.

І тут хлопчиків погляд упав на кілька будівель, нібито знаних, неначе бачених уві сні. Малий завмер, здивовано розглядаючи їх, – і раптом уся плантація разом з лісом пішла обертом. Його маленький світ гойднувся, на стрілці компаса перескочили з кінця в кінець полюси. Це горіла його рідна домівка!

Якусь мить хлопчик стояв, приголомшений цим відкриттям, а тоді помчав, спотикаючись, навколо палахкотливих руїн. Позаду них, різко виділяючись у яскравому світлі, лежав труп жінки – блідим обличчям до неба, розкинуті руки вхопилися за траву, одежа в безладі, у розкуйовдженому довгому чорному волоссі повно скипілої крові. Майже весь лоб вирвано, із великої нерівної діри, покриваючи скроню, звисав мозок – піниста сіра маса з безліччю кривавих бульбашок. Гарматне ядро знайшло свою жертву.

Безладно, поривчасто замахала дитина рученятами. З горла вирвався нерозбірливий, ні на що не схожий крик – щось середнє між торохтінням мавпи й булькотанням індика, приголомшливий, бездушний, бісівський голос, мова диявола. Крик глухонімого хлопчика.

Заціпенілий, із тремтячими вустами, він не зводив очей з маминого тіла.

1

Вірджинія, що приєдналася до Конфедерації південних штатів після конфлікту біля форту Самтер, межувала на заході з штатом Західна Вірджинія, який відколовся від Конфедерації. Тому тут і опинилися полки північан (тут і далі примітки перекладача).

2

Піхота федерального уряду, тобто армії північан.

3

По-гельському Fearhar означає «мужній», «хоробрий».

4

Прибічник відокремлення рабовласницьких штатів Півдня в окрему державу.

5

1862 року під Коринтом (штат Міссісіпі) південці зазнали відчутної поразки в бою.

6

Колір одностроїв військ Півдня.

7

За часів Громадянської війни так прозивали жителів північних штатів.

8

Невелике містечко в штаті Джорджія. Там 1863 року, під час битви за Чаттануґу, північан зустріли південці під командуванням Бракстона Браґґа і спершу перемогли, а потім були розбиті військами Джорджа Томаса, генерала-вірджинця.

9

Новий Орлеан. 1803 року Наполеон продав його американцям.

10

Очевидно, тут ідеться про Александра Македонського.

11

Йов. 39: 25.

12

Книга Вихід. 13: 21.

Син богів

Етюд у теперішньому часі

Вітряний день, залитий сонцем краєвид. Праворуч, ліворуч і попереду – відкритий простір. Позаду – ліс. У ньому, неподалік краю, стоять довгі шеренги вояків. Не ризикують вийти на узлісся. Ліс живе ними, повниться мішаним гамором. Раз у раз торохкають колеса гармат – артилерійська батарея виходить на позицію, щоб простелити шлях вогнем для атаки. Стиха й глухо гомонять солдати. Шарудить сухе листя під незліченними ногами. Хрипко командують офіцери. Попереду, ще під прикриттям дерев, виставлено загін кінноти. Багато хто з кавалеристів вдивляється у вершину пагорба за милю звідси – у напрямку перерваного наступу. Потужне військо рухалося бойовим порядком через бір і натрапило на перешкоду, яку важко здолати, – відкриту місцевість. Маківка цього положистого пагорба погрожує й застерігає. Бережись! Перед нею простягається довжелезний кам’яний мур. За ним росте