Зібрання творів - Амброз Бірс
За хвилину-другу Джером дійшов до застави. Тут за невисокими насипами залягли пікетники групами по два й чотири. Цівки рушниць стриміли із зеленого гілляччя – підручного засобу маскування. Бір простягався аж до самого фронту – глухий і тихий, аж не вірилося, що він повен озброєних людей, сторожких і чуйних. Праліс таїв у собі небезпеку майбутнього бою. Перегодивши трохи у сховку за насипом, щоб дати знати цим солдатам про свої наміри, Сірінґ обережно поповз по-пластунському вперед і невдовзі зник у густому підліску.
– Гаплик. Вважай, що вже по ньому, – сказав один із пікетників. – Мені б його рушницю! Шкода, дістанеться отим хлопцям як трофей. Когось із нас таки підстрелять з неї.
Сірінґ просувався далі. Залягав у западинах, чаївся за горбками, ховався за кущиками. Очі пронизували лісову гущавину, вуха ловили кожний звук. Стримав віддих, припав до землі, коли під коліном хруснула галузка. Марудне діло, але аж ніяк не нудне. Небезпека збуджувала, та це збудження ні по чому не було пізнати. Рівний пульс, незворушний спокій, як тоді, коли ставиш пастку на горобців.
«Здається, ніби минула вічність, – подумав він, – та я, мабуть, не дуже далеко забрався. Досі живий».
Сам собі всміхнувшись із такого способу визначати відстань, рушив уперед. І враз розпластався. Завмер непорушно. У прогалині між кущами він зауважив купку жовтої глини – земляне прикриття ворожого стрільця. За якийсь час помалу, дюйм за дюймом, звів голову, сперся на руки, не спускаючи очей з цієї купки. Тоді встав і з рушницею в руці сяжнисто попростував до неї, не дбаючи про безпеку. Правильно витлумачив усі ознаки: ворог покинув ці позиції.
Щоб мати цілковиту певність, перш ніж повернутися з таким важливим повідомленням, Сірінґ пройшовся вздовж лінії покинутих шанців і вийшов на рідколісся, видивляючись на всі боки, чи нема тут часом відсталих солдатів. Біля лісу розкинулося поле. Одна із садиб, покинутих і спустошених за останні роки війни. Заросла ведмежиною, оточена зруйнованим парканом, порожніми дірами замість вікон і дверей світив безлюдний будинок. Уважно порозглядавшись із безпечного сховку в молодому сосняку, розвідник легко перебіг через поле й сад до оборогу, що стояв на пагорбі самотою, окремо від інших будівель. Звідти можна було б сягнути оком доволі далеко, в напрямку, куди відступили сили ворога. Від оборогу залишилися тільки чотири десятифутові стовпи й покрівля. Підлога провалилася, балки та дошки лежали безладною купою, лише деякі ледве трималися одним кінцем, ще не відірвані. Опори перекособочилися. Здавалося, торкнеш пальцем – і вся ця хистка споруда розсиплеться.
Сховавшись за купою дерев’яччя, Сірінґ оглянув весь відкритий простір, аж до гори Кеннесо-Маунтин, за півмилі звідси. Дорога, що вела до вершини, була повна людей – ар’єргарду ворожого війська у відступі. У промінні ранкового сонця виблискували цівки за плечима.
Він дізнався про все, що належало. Тепер мав якнайскоріш повернутися до своїх зверхників і доповісти про вивідане. Але його спокушала сіра колона конфедератів, що натужно спиналися гірським путівцем. Рушниця – звичайна «Спрінґфілд», але обладнана сферичним прицілом і чутливим спусковим гачком – легко пошле їм навздогін трохи більш як унцію смертоносного олова. Хоч це навряд чи наблизить кінець війни, але ж обов’язок бійця – вбивати. І звичка також, якщо він справжній боєць. Сірінґ звів курок і приклав кольбу до плеча.
Однак ще з прадавна судилося, що цього погожого літнього ранку рядовий Сірінґ нікого не вб’є й не доповість про відступ армії конфедератів. Упродовж незчисленних віків події складалися в мудровану мозаїку – її частину, туманно розпізнавану, ми називаємо історією; і те, що він хотів вчинити, зіпсувало б усю гармонію візерунка. Тож якихось двадцять п’ять років тому Провидіння, маючи на меті вершити діяння відповідно до свого промислу, і не допустити такого Джеромового порушення, розпорядилося так, що в невеличкому сільці, у передгір’ї Карпат, народився хлопчик. Провидіння дбало про нього, наглядало за його освітою, дало йому охоту до військової справи й у слушну пору зробило з нього офіцера-артилериста. Через сплетіння безлічі сприятливих та несприятливих обставин йому довелося порушити дисципліну й утекти з рідної країни, щоб уникнути кари. Доля занесла його до Нового Орлеана замість Нью-Йорка, а там на пристані вже чекав вербувальник. Молодого артилериста записали в лави, дали йому належне військове звання; і так склалося, що тепер він, конфедерат, командував батареєю за дві милі від місця, де розвідник-федерал Джером Сірінґ стояв, готуючись вистрілити.
Нічого не оминуто увагою; все в житті і цих двох вояків, і їхніх сучасників, і їхніх предків складалося так, щоб свого часу сталося те, що мало статися. Якби трапився якийсь огріх у цих довжелезних ланцюгах взаємозв’язків, то рядовий Сірінґ таки вистрелив би цього ранку по конфедератах і, либонь, промахнувся б. Огріху не трапилося. Капітан артилерії, ждучи своєї черги відступити й не маючи нічого кращого до роботи, розважався тим, що оглядав усе навкруги. І ось, помітивши на пагорбі кількох чоловік та сприйнявши їх за офіцерів-федералів, вистрілив. Ядро пролетіло високо понад ціллю.
Коли Джером звів курок і приглядався до солдатів, міркуючи, куди б ото поцілити, щоб осиротити дитину, чи залишити вдовою жінку, чи відібрати у матері сина, – а то й усе за одним махом, бо ж рядовий-ординарець, хоч уже вдруге відмовився від підвищення, та був не без амбіцій, – він раптом почув зловісний шум угорі, ніби від крил хижого птаха, що накидається на здобич. Не встиг розвідник і зогледітися, як шум виродився в жахітливий хрипкий рев. Ядро оглушливо врізалося в стовп хисткої повітки, розтрощило його, і вся
