Зібрання творів - Амброз Бірс

– Спиніть цього йолопа! – крикнув генерал.

Рядовий з охорони, честолюбний і нерозсудливий, кинувся сповняти наказ, і за яких десять ярдів він та його кінь знайшли смерть на полі слави.

Уже не чуючи команди повернутися, Брейл галопував уздовж окопів, за двісті ярдів від них. Не людина – картина! Його форменого картуза збила куля, довге світле волосся злітало й опадало в такт чвалу коня. Сидів у сідлі випростаний, недбало тримаючи повід лівою рукою й вільно погойдуючи правою. Досить було глянути на шляхетний профіль, коли вершник на скаку час від часу повертав голову, і було зрозуміло: до всього, що тільки є навкруги, ця людина ставиться спокійно й природно.

Драматичне видовище, але аж ніяк не театральне. Брейла безперервно й невлучно обстрілювали з рушниць. І наші хлопці рушили з лісу на виручку. Не дбаючи про себе, не зважаючи на зверхників, зривалися на ноги, вибігали в поле й поливали вогнем блискотливу висоту. Звідти на нічим не захищених солдатів сипався смертоносний град куль. До бою стала артилерія з обох боків. Вторувала реву людей і торохтінню пострілів глухими глибокими вибухами, стрясала землю, розтинала повітря пронизливим виском картечі. Артилерія супротивника трощила дерева на узліссі, оббризкувала їх кров’ю, а наша забруднювала чистий дим від його зброї хмарами пилу, що здіймався перед шанцями.

Якийсь час я спостерігав загальну картину битви, а тоді, глянувши у просвіт між двома хмарами диму й пороху, побачив Брейла – призвідця цієї січі. Його на всі заставки кляли вояки – і наші, і їхні. Непорушно стояв він під обстрілом, повернувшись лицем до ворожих лав. Біля нього лежав кінь. Я знав, чому лейтенант зупинився.

Цього ранку я, топограф, нашвидкуруч обстежив місцевість. Від горбів до лісу тягся глибокий звивистий яр. Звідси, де ми розташувалися, його не було видно. Брейл, звичайно, й не здогадувався про цю перешкоду, яку годі здолати верхи на коні. А тепер мав нагоду врятуватися – скочити в яр і сховатися за виступом крутосхилу. Якби ж то він удовольнився тим, що досі дивом уцілів. Але ні! Він не міг рушити вперед і не хотів повертатися назад. Застиг на місці, чекаючи смерті. Вона не забарилася.

Дивна річ – як тільки він упав, одразу ж вщухла пальба. Кілька поодиноких нечастих пострілів радше підкреслювали, ніж порушували запалу тишу. Немов з обох боків бійці раптом схаменулися й пошкодували, що скоїли безглуздий злочин. Четверо наших з ношами і сержант з білим прапором попрямували лугом до мертвого Брейла. Назустріч їм вийшов невеликий гурт офіцерів і солдатів – конфедератів. З непокритими головами стояли поруч носіїв, що забирали тіло. З пагорбів обізвалися флейти і барабан – похоронна мелодія. Великодушні вороги віддали честь полеглому герою.

Серед особистих Брейлових речей був вичовганий юхтовий гаманець. Він припав мені, коли генерал розподіляв пам’ятки по нашому фронтовому товаришеві.

Минув рік, відколи закінчилася війна. їдучи до Каліфорнії, я знічев’я став переглядати вміст цього гаманця. З одного відділення випав складений аркушик – лист без конверта. Писаний жіночим почерком, починався ніжним звертанням невідомо до кого. Імені не вказано.

Датований він був так: «Сан-Франциско, Каліфорнія, 9 липня 1862 р.». Внизу стояв підпис – «Дорогенька». Так і було – в лапках. Випадково в середині листа ця жінка назвала себе. Маріан Менденголл.

Пізнати було її культурність і добре виховання по цьому звичайному любовному листі; якщо любовний лист взагалі може бути звичайним. Написано небагато, зате змістовно. Ось найголовніше: «Містер Вінтерс, якого я завжди ненавидітиму за цю обмову, сказав мені, що в битві під Вірджинією, де його поранено, ти ховався, зіщулившись, за деревом. Мабуть, він хотів принизити тебе в моїх очах. Знав, що так і буде, якщо я повірю його розповіді. Я знесу смерть мого коханого воїна, але не боягузтво».

Ось ці слова колись, того сонячного пообіддя, далеко від Маріан Менденголл, убили сто чоловік. Хто тепер скаже, що жінка – слабка істота?

Одного вечора я прийшов до міс Менденголл, щоб віддати їй листа й сказати, що вона накоїла. Міс мешкала в гарній кам’яниці на Ринкон-Гіллі. Красуня, добре вихована – одне слово, сама чарівність.

– Ви були знайомі з лейтенантом Германом Брейлом, – різко сказав я. – Знаєте, звичайно, що він поліг у бою. Серед речей убитого був і цей лист. Я прийшов сюди, щоб повернути його вам особисто.

Машинально взявши аркушик, вона перебігла очима написане. Зашарілась і, всміхнувшись, глянула на мене.

– Дуже мило з вашого боку, хоча навряд чи варто було вам завдавати собі зайвого клопоту...

Раптом міс Менденголл здригнулася. Зблідла.

– Що це за пляма? – спитала вона. – Це ж, мабуть, не...

– Пані, – сказав я, – даруйте мені. Це кров найвірнішого і наймужнішого у світі серця.

Вона рвучко кинула папірець на жар у каміні.

– Фе! Я не переношу вигляду крові! – гидливо сказала міс. – Як він загинув?

Я несамохіть зірвався, щоб урятувати цей дорогий мені клаптик паперу, і тепер стояв поруч неї. Полум’я листа, що горів, віддзеркалилося в її очах, кинуло на щоку відсвіт – червоний, як пляма крові на папері. Ніколи в житті я не бачив нічого гарнішого, ніж це огидне створіння.

– Його вкусила гадюка, – відповів я.

1

Вільям Текумсе Шерман (1820–1891) – американський генерал. У Громадянській війні командував армією північан.

2

Вершина заввишки близько 600 м на північному заході штату Джорджія. Біля неї відбулася битва під час наступу північан на Атланту.

3

Гірський кряж між штатами Теннессі й Джорджією. Його штурм – кінцева фаза бою за Чаттануґу.

4

«Звучні труби слави» – трохи змінена цитата із сатиричного твору Джорджа Байрона «Англійські барди і шотландські оглядачі»(«English Bards and Scotch Reviewers», 1809): «Oh Amos Cottle – Phoebus what a name to fill the speaking trump...» – «О Амосе Коттле! Що за ім’я Феб! Як наповнить воно звучну трубу (майбутньої слави)»; Амос Саймон Коттл (1766–1800) – англійський літератор, автор двох епічних поем «Альфред» і «Падіння Камбрії», перекладач «Едди».

5

У вересні 1864 року війська північан під командуванням генерала Шермана взяли це місто.

Бій у Култеровій впадині

– Чи згодився б ваш мужній Култер поставити тут одну зі своїх гармат? Як гадаєте, полковнику? – спитав генерал.

Либонь,