Зібрання творів - Амброз Бірс

– Я й не гадав, що моя влада аж так далеко сягає, – жартома сказав комусь полковник, їдучи до узвишшя, щоб дізнатися, що ж там насправді сталося.

За якусь годину його бригада стала бівуаком на покинутих противником позиціях, і солдати знічев’я розглядали – з дрібкою побожності, неначе священні реліквії, – добрий десяток пошматованих коней і три розбиті гармати. Південці забрали своїх загиблих. Надто вже великою втіхою стала б для ворогів картина їхніх понівечених тіл.

Звісно, полковник і вся його бойова братія розмістилися в плантаторовому будинку. Хоч і понищений артилерійським вогнем, та все-таки краще в ньому, ніж просто неба. Меблі розкидані й потрощені, стіни і стеля в кількох місцях пробиті й обвалені, всюди тхнуло пороховим димом. Зате майже вціліли ліжка, скрині з жіночою одежею й креденці з начинням. Тож нові постояльці влаштували собі доволі вигідний нічліг, а випадок зі стертою з лиця землі Култеровою батареєю став цікавою темою для розмов.

Під час вечері в їдальню зайшов ординарець і попросив дозволу звернутися до полковника.

– Що сталося, Барборе? – приязно спитав той.

– Полковнику, в погребі щось не те. Не знаю, в чому річ. Там хтось є. Я пішов туди розвідати, й...

– Спущуся вниз і подивлюся, – зводячись на ноги, озвався один із штабних офіцерів.

– Я теж піду, – сказав полковник. – Решта хай залишиться тут. Ведіть нас, ординарцю.

Прихопивши зі стола свічку, вони зійшли сходами до погреба. Ординарцем тіпало. Свічка давала слабке світло, але в підземеллі зразу ж вихопила з пітьми постать. Людина сиділа на підлозі, спершись на чорний кам’яний мур, вздовж якого вони рухалися. Звівши коліна, вона низько схилила голову. Повернутого в профіль обличчя не було видно – його приховувало довге світле волосся приховувало щоки, а нижче спадала великою сплутаною масою й стелилася на підлозі дивовижна, неймовірно темна борода. Усі троє мимоволі зупинилися. Полковник забрав свічку в ординарця, якого брали дрижаки, підійшов до постаті й придивився до неї. І побачив, що довга чорна борода – це волосся мертвої жінки. Небіжка стискала в руках неживу дитину. їх обох обіймав чоловік, тулив до грудей і вуст. Волосся чоловіка й жінки забарвила кров. За крок-два від них у битій долівці зяяла яма, в якій стримів округлий, зазублений з одного боку осколок снаряда. Біля ями лежала відірвана нога дитини.

Полковник якнайвище підніс свічку. У кімнаті над погребом було пробито підлогу, з країв діри віялом звисали розтрощені дошки.

– Ненадійне бомбосховище цей каземат, – поважно розсудив він.

Йому було невтямки, що така оцінка події хибує на дріб’язковість.

Вони трохи постояли біля цієї групи. Штабний офіцер думав про свою перервану вечерю, ординарець сушив голову, що там в одній із бочок на тому кінці погреба. Раптом чоловік, якого вони мали за мертвого, звів голову й спокійно подивився їм у вічі. На його чорному як вугілля обличчі збігали від очей по щоках білі звивисті лінії, неначе татуйовані. Губи сіруваті, як в артиста, що затримувався негром. На лобі запеклася кров.

Штабний офіцер відступив на крок, ординарець – на два.

– Що ви тут робите, чоловіче? – спитав полковник, не зрушивши з місця.

– Це моя оселя, сер, – ввічливо відповів незнайомець.

– Ваша? Он як! А це хто?

– Це моя дружина і дитина. Я капітан Култер.

⥈

Жорстока сутичка

Восени 1861 року в самому серці лісів Західної Вірджинії самотньо сидів уночі чоловік. Цей гористий край Чит-Маунтин – один із найпустельніших на континенті, однак тої ночі аж ніяк не бракувало людей поблизу. За якусь милю від цього чоловіка розташувався затихлий такої пори табір бригади федеральної армії. Десь зовсім поряд, може й ще ближче, ніж табір північан, засіли ворожі військові частини. Не знати, скільки солдатів вони налічували. Саме через непевність у розташуванні та силі супротивника й опинився в лісовій глушині цей молодий офіцер піхотного полку північан. Разом зі своїми підлеглими – сторожовим загоном – він мав оберігати заснулих у таборі товаришів від усіляких несподіванок. Як тільки стемніло, молодик розставив солдатів нерівним ланцюгом, відповідно до природних умов, за кількасот ярдів від місця, де він тепер був. Лінія дозору пролягла в лісі, серед скель і лаврових заростей. Чатові стояли за п’ятнадцять-двадцять кроків один від одного, причаївшись і виконуючи наказ про цілковиту тишу та недремну пильність. За чотири години, якщо не трапиться нічого лихого, на зміну прийдуть свіжі люди з резерву, що тепер під орудою капітана відпочивають у тилу, на правому фланзі. Перш ніж розставити вартових, наш молодий офіцер вказав двом сержантам місце, на якому його можна буде знайти, коли обставини вимагатимуть від зверхника дати пораду підлеглим або перейти на передову лінію.

У цьому доволі спокійному місці віддавна не ходжена лісова дорога розходилася двома звивистими відгалуженнями, які губилися в тьмяному місячному посвіті. На кожному з них, за кілька кроків позаду передової лінії, стали на варту сержанти. Обов’язок дозорців полягає не в тому, щоб чинити збройний опір, тож у разі несподіваної атаки ворога їм належить відступити цими двома відгалуженнями й зійтися на розвилку, де весь підрозділ можна зібрати докупи й вишикувати. Ось таким скромним способом молодик показав дрібку своєї стратегічної здібності. Якби Наполеон повівся так само завбачливо під Ватерлоо, то переміг би в цій битві і його скинули б дещо пізніше.

Молодший лейтенант Брейнерд Байрінґ був хоробрий і тямущий офіцер, дарма що юний і не дуже досвідчений у ремеслі вбивати співвітчизників. На самому початку війни він записався рядовим до армії північан і, нічого не тямлячи у військовій справі, тільки завдяки освіті та гарним манерам став першим сержантом роти. Йому поталанило позбутися ротного капітана – допомогла конфедератська куля, й відтак дістати офіцерський чин. У кількох боях – під Філіппі1 й Ґринбраєром2, біля гори Рич-Маунтин3 і форту Коррикс-Форд4 – Байрінґ спромігся на хоробрість якраз до міри, щоб не привертати до себе надто пильної уваги старших офіцерів.

Уподобавши азарт битви, він, проте, не міг бачити полеглих – їхніх глиняних облич, згаслих очей і задубілих тіл, неприродно всохлих чи роздутих. Почував до трупів незбагненну неприязнь – щось понад звичайну фізичну та духовну огиду, властиву нам усім. Безперечно, це пояснювало його надмірною вразливістю. Усі ці бридкі жахіття вражали тонке чуття краси. Хай там яка була причина, та молодик, кинувши оком на мертве