Джек - Альфонс Доде

Тільки уявіть собі, непроторенний нездара засновує поважний журнал, журнал з власним капіталом і акціями! То ж треба звалитися такому щастю! Щоправда, акціонерів було негусто... Досі їх нараховувалось аж два: д'Аржантон, звичайно, та ще... наш приятель Джек. Не смійтеся! Саме так, Джек був акціонером журналу «Огляд майбутніх поколінь». У документах було чітко зазначено, що він придбав акцій на десять тисяч франків, отих десять тисяч франків, що були йому подаровані «добрим дядечком». Спочатку Шарлотті було трохи совісно пускати на таке гроші, що вона мала вручити синові, коли настане його повноліття, та, зрештою, вона погодилася з міркуваннями д'Аржантона.

– Сама поміркуй!.. Та зрозумій же!.. Це чудове вкладення капіталу... Я тобі доведу на цифрах. Глянь, якого курсу досягли акції «Огляд Старого й Нового світу»! Назви мені хоча б одне прибутковіше діло. Я не кажу, що ми відразу матимемо такі самі прибутки. Але якщо наші прибутки будуть навіть у чотири рази менті, то й тоді це вигідніше, ніж державна рента або акції залізниць. Ти ж бачила: хіба я вагався, вкладаючи власні гроші в це підприємство?

Зважаючи на всім відому скнарість віршомаза, останній доказ важко було спростувати.

За шість місяців д'Аржантон витратив понад тридцять тисяч франків на оренду, обладнання й умеблювання редакційних приміщень, не кажучи вже про аванси майбутнім авторам. На той час, про який іде мова, від первісного капіталу не лишилося й сліду, і д'Аржантон, за його словами, був поставлений перед потребою знову звернутися до акціонерів: цей привід було вигадано віршомазом для того, щоб відмагатися від надокучливих прохачів, що зверталися до нього за позичками.

Та хай там як, а факт залишається фактом: не маючи ані гроша прибутків, д'Аржантон мусив покривати величезні видатки. Крім приміщення для редакції, він найняв на п'ятому поверсі того самого будинку велику розкішну квартиру з балконом, звідки відкривався чудовий краєвид на Сіте, на Сену, на собор Паризької богоматері, на шпилі і бані церков, на мости, по яких котили карети, на пароплави, що пропливали під мостовими арками. Тут принаймні відчувалося, що ти дихаєш і живеш. Не те що в колишній отій глушині, у Вільшанику, де найбільшою подією, якої чекали протягом цілого дня, був щоденний приліт джмеля, котрий з'являвся в д'Аржантоновому кабінеті рівно о третій годині пополудні. Спробуйте працювати в такому сонному царстві! Подумати тільки: йому стало терпіння просидіти в тому ув'язненні цілих шість років! І чого ж він домігся? За всі ті шість років написав лише «Дочку Фауста», а тут, відтоді, як прибув до Парижа, завдяки духовному середовищу йому вдалося почати хтозна-скільки етюдів, поважних статей, оповідань.

Шарлотта також брала участь у гарячковій діяльності свого видатного митця. Незмінно моложава і свіжа, вона вела господарство, клопоталась на кухні, що було не так-то й просто, адже в них завжди столувалося безліч гостей. Крім того, д'Аржантон залучав її до своєї роботи.

Аби сприяти травленню, він узяв за звичку не писати, а диктувати, а оскільки в Шарлотти було красиве, англійської школи письмо, то вона стала виконувати обов'язки його секретаря. У ті рідкісні вечори, коли вони вечеряли самі, без гостей, д'Аржантон з годину їй диктував, походжаючи туди й сюди по кімнаті. В заснулому старому будинку лунко чулися його кроки, його урочистий голос верховного жерця під час святої відправи, а йому вторив другий голос, м'який, лагідний і співучий.

– Наш автор знову щось пише, – шанобливо казав консьєрж.

Того вечора, коли ми знову зустрічаємося з «подружжям» д'Аржантонів, воно перебуває в затишній невеличкій вітальні, де приємно пахне зеленим чаєм та іспанськими сигаретами. Шарлотта якраз готує стіл для роботи: підсовує новомодну чорнильницю, ручку із слонової кості, золотистий пісок, розкладає красиві зошити з білосніжним папером, на якому вона лишає широкі береги для виправлень. Марна завбачливість – віршомаз ніколи себе не править: як написалося, так написалося, він до тексту більше не доторкнеться. Але широкі береги дуже прикрашають вигляд рукопису: коли щось стосується її поета, Шарлотта докладає всіх зусиль, щоб усе було якнайвишуканішим.

Того вечора д'Аржантон у настрої: він готовий диктувати хоч цілу ніч і хоче цим скористатися, щоб написати сентиментальне оповіданнячко – воно має привабити читачів, коли буде знову оголошено передплату на його журнал. Він підкручує вуса, в яких подекуди вже пробивається сивина, і ще вище закидає голову з високим лобом, який здається тим вищим, що його чуприна вперто відступає все далі й далі. Він чекає натхнення. Шарлотта, як це часто буває в сім'ї, навпаки, чимось засмучена. На її блискучі очі немов набігла хмаринка. Вона неуважна, бліда, але, як завжди, покірна: незважаючи на помітну втому, вона вмочає перо в чорнильницю, ледь відставивши мізинчика, наче кішечка, що боїться забруднити лапки.

– Ну то як, ти приготувалася, Лолотта? Отже, у нас перший розділ... Написала: «Перший розділ»?

– Перший розділ... – сумно повторює Шарлотта.

Віршомаз роздратовано зиркнув на неї, потім, явно вирішивши ні про що не питати її і не цікавитись, чим вона так засмучена, починає:

– «В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди... Піренеїв, таких багатих на легенди...»

Це речення звучить для нього наче музика. Хизуючись, д'Аржантон повторює його кілька разів із різними відтінками у голосі. Нарешті, обертаючись до Шарлотти, він перепитує:

– Ти написала: «...таких багатих на легенди»?..

Вона намагається вимовити: «Таких ба... Таких багатих»,– але зупиняється, її душать ридання.

Шарлотта плаче. Марно вона кусає кінчик ручки, міцно стискає губи, аби стриматись. їй несила стримати сльози. І вона плаче, плаче...

– Та годі-бо, – каже здивований д'Аржантон. – От не щастить! І треба ж, саме цього вечора, коли я на такому піднесенні... Слухай, що на тебе найшло? Це через оте повідомлення про «Кідна»? Ну то й що? То звичайнісінькі чутки. Ти ж добре знаєш газетярів. їм аби колонки заповнити... Хіба мало траплялося, що про корабля не було відомостей? До речі, Гірш мав зайти сьогодні в пароплавну компанію. Він незабаром прийде.