Джек - Альфонс Доде
У кінці машинного відділення виднівся вузький і темний тунель.
– Тут вугільна яма...– крикнув Бланше, показуючи на зяючий у стіні отвір.
Поруч з ним – ще один отвір; там ліхтар вихоплював із темряви кілька злиденних койок та почеплені на стінах лахи. Тут спали кочегари.
Побачивши той барліг, Джек здригнувся. Моронвалів «до'туа», Рудикова мансарда – усі ті тимчасові помешкання, де йому снились дитячі сни, могли б здатися палацом порівняно з цією конурою.
– А тут кочегарня, – додав Моко, штовхнувши низенькі дверцята.
Уявіть собі довгий розпечений погріб, довжелезний ряд катакомб, освітлений червонястими відблисками вогню, запаленого в дюжині топок. Напівголі люди, підтримуючи вогонь, підкидають у топки вугілля, вигрібають із піддувал золу, метаються перед полум'ям, що обпалює їхні обличчя, по яких котиться піт. У машинному відділенні задихаються, тут – печуться.
– Ось вам обіцяний чоловік...– крикнув Бланше кочегару, вказуючи йому на Джека.
– Саме враз, – відповів той, майже не обертаючись. – Я не мав кому доручити виносити вугільний шлак.
– Тримайся, хлопчику! – сказав дядько Рудик і міцно потиснув руку своєму учневі.
І Джек одразу ж узявся тягати шлак. Усі непрогорілі частки вугілля, які, падаючи в піддувало, засмічують, забивають його, кочегари кидають у кошелі; наповнені кошелі тягнуть нагору і з палуби висипають шлак за борт. Тяжка робота... Кошелі важкі, сходи круті, а коли зі свіжого повітря опускаєшся в задушливу яму – дихати стає неможливо. Під час третьої ходки Джек відчув, що під ним підгинаються ноги. Не маючи сили навіть підняти кошіль, він так і стояв – пригнічений, умитий потом, знеможений, коли один із кочегарів, бачачи його стан, узяв у кутку широку флягу з горілкою і подав йому.
– Ні, дякую, я не п'ю, – ледве промовив Джек. Кочегар зареготав:
– Іще питимеш!..
– Ніколи!.. – видихнув Джек і скоріше зусиллям волі, ніж силою м'язів завдав собі на спину важкого кошеля і мужньо виніс його нагору.
На палубі спостерігалася яскрава й мальовнича картина. До борту їхнього океанського корабля щойно пристав пароплав з пасажирами. Звідти трапами квапливо піднімався барвистий натовп збуджених, заклопотаних різномовних і по-різному вбраних людей, – представники всіх країн світу зійшлися на міжнародній, не обмеженій рамками якоїсь однієї країни, всім доступної території, яку називають палубою корабля. Пасажири метушилися, влаштовувалися. Одні були веселі, інші плакали через наглу розлуку з близькими людьми, але в кожного на чолі був знак стурбованості або надії, бо людина звичайно знімається з місця внаслідок якихось значних змін у житті, якогось повороту долі; як правило, переїзд із одного материка на інший–наслідок останнього поштовху безжального землетрусу в долі людини. Отож на палубах кораблів зустрінеш і траур скорботи, і гарячкове нетерпіння шукачів пригод.
Та незвичайна лихоманка відчувалась і в лунких ударах припливу об борти корабля, і в тому, як здригалося судно, знімаючись з якоря, і в метушні пароплавчиків, що снували навколо нього. Вона панувала і внизу, на молі, серед схвильованого і зацікавленого натовпу проводжаючих, що прийшли попрощатися, може, востаннє глянути на рідну або близьку людину, і той натовп на вузькому молі був схожий на темну смугу, що врізалася в голубу далину. Та сама лихоманка підганяла рибальські човни, що, піднявши усі вітрила, виходили в море на цілу ніч ризикованої боротьби із стихією, а на великих кораблях, що заходили в гавань, вона хлипала в ослаблих вітрилах, немов шкодуючи за дивовижними краями, що лишилися вдалині.
Посадка закінчувалася, на носі корабля теленькав дзвін, підганяючи останні тачки з поклажею, і Джек, висипавши за борт шлак, затримався на палубі і, прихилившись спиною до релінга, дивився на пасажирів. Одні з них подорожуватимуть у зручних і дорогих каютах, а інші вже вмостилися просто на палубі на своїх убогих пожитках... Куди вони їдуть?.. За якою женуться химерою?.. Яка жорстока й сувора дійсність чекає на них там, куди вони мають прибути?.. Особливо його зацікавила якась мати з дитиною, що нагадувала йому колишній образ Іди з маленьким Джеком ще тих часів, коли вони так само ходили, узявшись за руки. Молода жінка була в чорному вбранні. поверх якого був накинутий мексиканський вовняний плащ з широкими смугами. Ішла вона з тим незалежним виглядом, який буває у дружин військових та моряків, звиклих жити в довгій розлуці з чоловіком. Хлопчик як дві краплі води нагадував гарненького хрещеника лорда Пімбока.
Минаючи Джека, обоє трохи відсторонилися, а жінка спритно підхопила свою довгу шовкову сукню, щоб не забруднити її об чорні від вугілля рукави і штани кочегара. Той рух був ледь-ледь помітний, але Джек зрозумів його, і йому раптом здалося, що його минуле, дороге незабутнє минуле, про яке він згадував у найтяжчі хвилини життя і яке промайнуло перед його очима в образі цієї матері та її дитини, відринуло його, зреклось його, назавжди утекло від нього.
Марсельська лайка і сильний удар кулаком межи плечі порушили Джекові сумні роздуми:
– Ах ти ж, дохла кочегарська собака, ах ти ж чортова північна жердина, ану марш на своє місце!..
Це на нього накинувся Моко, що обходив корабельні служби. Не кажучи й слова, Джек став спускатися вниз, присоромлений тим, що його принизили у всіх на очах.
Коли він поставив ногу на сходи, що вели до кочегарні, судно здригнулося від потужного поштовху, пара, що шипіла з самого ранку, засвистіла рівніше, запрацював гвинт. Пароплав рушив.
Внизу було справжнє пекло.
Навантажені до самого верху паливом, топки дихали червоним вогнем, пожираючи все нове і нове вугілля, що його безперервно кидали кочегари у їхні пащі. Набряклі від спеки обличчя людей спотворювала судомна гримаса. Гомін океану
