Джек - Альфонс Доде

– Ось... Я приніс їх.

Він і справді приніс їх, але, не знайшовши Кларису дома, поквапився зникнути з ними і вже тікав у бік грального дому, щоб знову спробувати щастя. То був таки запеклий гравець.

Директор узяв гроші, покладені на стіл.

– Тут усі?

– Бракує вісімсот франків...–вагаючись, відповів

Нантець.

– Ага, зрозуміло. Приховано для вечірньої гри.

– Ні, клянуся вам. Я їх програв. Але я знову їх виграю.

– Не варто. Від вас більше ніхто нічого не вимагає. Я сам докладу вісімсот франків, яких бракує. Я не хочу, щоб дівчина втратила бодай су із свого посагу. Тепер потрібно пояснити Рудику, як зникли і як знайшлися гроші. Сідайте й пишіть.

Директор на хвилинку задумався, а Нантець тим часом сів за стіл і взяв перо. Клариса підвела голову. Вона чекала. Цей лист обіцяв їй життя або смерть.

– Пишіть: «Пане директор! У хвилину безумства я взяв шість тисяч франків у шафі Рудиків...»

Нантець підвів голову, щоб заперечити, але злякався Клариси і мусив викласти факти з усією їх жорстокою логікою і правдивістю.

– «Рудиків»...– повторив він останнє слово директора. А той диктував далі:

– «...Ось ці гроші. Я не можу більше тримати їх у себе. Вони печуть мені руки... Звільніть нещасних, на яких через мене упала підозра, і попросіть мого дядечка простити мене. Скажіть йому, що я залишаю завод і їду звідси, не наважуючись зустрітися з ним. Я повернуся тоді, коли працею й каяттям заслужу право потиснути руку порядній людині...» Тепер поставте дату... і підпишіться...

Бачачи, що Нантець вагається, директор сказав:

– Глядіть, молодий чоловіче! Попереджаю: якщо ви не підпишете, я зараз же дам розпорядження заарештувати цю жінку...

Нантець, не сказавши жодного слова, підписався.

Директор устав.

– А тепер можете йти... Якщо хочете, їдьте у Геріньї і постарайтеся поводитись як належить. У всякому разі пам'ятайте: якщо я довідаюся, що ви тинялися поблизу Ендре, жандарми вас схоплять як злодія. Ваш лист дає їм таке право...

Нантець кивнув на прощання і, виходячи з кабінету, глипнув на Кларису... Але чари вже розвіялись. Вона повільно відвернулася, твердо вирішивши більше ніколи не бачитися з ним і зберегти у своїй пам'яті огидний образ ницього злодія, яким побачила його тієї злощасної ночі. Як тільки він вийшов, Рудикова дружина підійшла до директора, вдячно склавши на грудях руки.

– Не треба мені дякувати. Я зробив так заради вашого чоловіка, заради того, щоб позбавити цю порядну людину жахливих мук.

– Саме за свого чоловіка я й дякую вам, пане... Я тільки про нього й думаю, і доказ тому – жертва, на яку я йду задля нього.

– Яка жертва?

– А та, що я житиму, хоча мені страшенно хочеться покласти усьому край, навіки заснути... Я уже все вирішила, обміркувала. Отож якщо я не вкорочу собі віку, то тільки заради Рудика. А мені так потрібно спочити, я так стомилася!..

І справді, сила, що якимось чудом досі підтримувала Кларису, тепер, коли криза минула, полишила її; млявої і пасивної вдачі, вона тепер і зовсім розм'якла, якось осіла, згорбилася і здавалася такою приголомшеною і виснаженою, що директор, злякавшись найгіршого, лагідно сказав їй:

– Не впадайте в розпач, тримайтеся! Подумайте, якого горя зазнає Рудик, читаючи цього листа, який це буде для нього удар. Тож не треба завдавати йому ще більшого, непоправного горя.

– Саме про це я й думаю, – тихо сказала вона і повільно вийшла.

Рудик і справді був у відчаї, коли довідався від директора про злочин свого небожа. І тільки бурхлива радість Зінаїди, що всіх обціловувала і від щастя підкидала вгору свою шкатулку з повернутими грошима, трохи згладила в серці цього доброго чоловіка болісне приголомшення, якого зазнають порядні натури, зіткнувшись з ницістю і невдячністю. Перше, що він сказав: «Моя жінка так любила його!» І ті, хто почули його слова, мимоволі почервоніли – така жахлива була його простодушність.

А що ж Ацтек? О, бідний Ацтек прославився на весь завод. На дверях усіх цехів було розклеєно наказ директора, в якому оголошувалось, що Джек ні в чому не винен. Усі юрмилися навколо нього, вітали його. Можна уявити, як вибачались перед ним у Рудиковому домі, як просили забути минуле, запевняли в найкращих почуттях? І лише відсутність Белізера затьмарювала його щастя.

Як тільки відчинилися двері темниці і бродячому торговцю сказали: «Ви вільні...» – він, нічого не питаючи, пошкандибав геть. Усе, що сталося, здавалося йому таким непевним і він так боявся бути схопленим знову, що в нього була лише одна думка: тікати, пуститися у дорогу і тікати так швидко, як тільки дозволяють його змучені ноги.

Джека засмутило зникнення Белізера. Він хотів би вибачитись перед тим бідолахою, якого через нього побили, два дні протримали під замком і майже розорили, зіпсувавши увесь його товар. Найбільше Джека мучила думка, що Белізер пішов із містечка, переконаний у хлопчиковій провині, бо йому ніхто не встиг сказати, що це не так. Свідомість того, що безталанний бродячий торговець блукає дорогами, вважаючи його злодієм, отруювала Джекову радість.

Та все ж він охоче пообідав разом з усіма на заручинах бригадира та Зінаїди і разом з іншими танцював «під голос», коли в дім зайшов д'Аржантон. Поява віршомаза – величного, в чорних рукавичках – справила на веселе товариство таке враження, як поява боривітра-шилохвоста на веселу зграйку пустотливих ластівок. Справа в тому, що, налаштувавшись на певний лад, не так то просто перебудуватися. І д'Аржантонова поведінка була яскравим тому доказом. Марно йому доводили, що гроші знайшлися, що Джек ні в чому не винен, а їдучи в Ендре, він розминувся з другим листом директора, покликаним поправити шкоду, завдану першим; марно він бачив на власні очі, що всі ці загалом добрі люди ставилися до Джека