Джек - Альфонс Доде

Вигляд замку остаточно вивів його з рівноваги. Коли Шарлотта сказала: «Тут» – і він помітив серед дерев, вишукані обриси та кам'яне мереживо споруди, що могла бути окрасою архітектури часів Відродження, терасу, підйомний міст, перекинутий через річечку, сховану влітку тінистими деревами, але ясно видиму в цю пору року, коли прозора далечінь ледь затушована зеленню, він подумки звинуватив себе у легковажності, у божевіллі і необережності. Звичайно, зайшовши в замок, вона звідти вже не вийде.

Д'Аржантон іще не знав, яке міцне коріння пустив у серці цієї жінки, не знав, що ніякі в світі скарби ніколи не змогли б примусити її відмовитися від нього.

«Невже він не вийде з карети?» – дедалі більше непокоїлась Шарлотта.

Нарешті перед в'їздом до широкої алеї він велів зупинитись.

– Я буду он там унизу, на дорозі, – сказав він і додав із вимученою жалюгідною посмішкою. – Не затримуйся!

– Ні, ні, мій друже, не турбуйся...

Карета була вже далеко, майже біля ґратчастих воріт, а він усе ще дивився їй услід. А хвилин через п'ять, спершись на огорожу парку й чатуючи, що буде далі, він помітив, як його коханка іде об руку з високим, струнким і елегантним паном, котрий, судячи з дещо напруженої ходи, був уже немолодим. Коли вони зникли з очей, Д'Аржантон відчув у грудях неймовірну порожнечу, і йому здалося, що Шарлоттина спідниця на повороті в бокову алею майнула із такою дразливою іронією, ніби дала йому здалеку ляща.

Його дедалі більше опановувала тривога... Про що вони там розмовляють?.. Чи він її ще побачить коли-небудь?..

І всі ці принизливі страждання він зазнає через якогось паскудного хлопчиська!.. Сівши на стерту приступку біля хвіртки у кінці великого парку, де щойно зникла Шарлотта, віршомаз завмер у гарячковому очікуванні; він щохвилини поглядав на ґратчасті ворота та на майданчик перед входом до замку, де на передку зупиненої карети непорушно сидів візник, загорнутий у довге пальто. Перед д'Аржантоновими очима розгортався чудовий краєвид, здатний стишити найгірші муки: рівні шпалери густих виноградників, що збігали схилами; порослі лісом пагорби; обсаджені старими вербами й порізані струмками пасовища; там і сям – руїни часів Людовіка XI; численні на берегах Луари красиві замки, де на фронтонах серед примхливо переплетених літер «Д» звивається саламандра.

Нудячись від самоти й чекання, коли знічев'я не знаєш, на чому зупинити очі і куди себе подіти, д'Аржантон якийсь час спостерігав у видолинку, який чашею лежав у нього під ногами, групу робітників, що копали великий стічний рів. Підійшовши на кілька кроків, аби краще роздивитися на них, він помітив, що ці люди, всі одягнуті в однакові сині блузи і полотняні штани, не селяни, як йому здалося здалеку, а підлітки, що працювали під керівництвом наглядача. В ньому було щось і від селянина, і від службовця, і саме він показував, де треба копати, та намічав межі рову.

Найбільше дивувало те, що молоді робітники, працюючи на свіжому повітрі, усі мовчали. Жодного слова, жодного вигуку! Непомітно було навіть звичного збудження, властивого людині, зайнятій важкою фізичною роботою.

– Рівніше!.. Не спішіть!.. – кричав наглядач, і лопати поблискували у повітрі, а спітнілі обличчя нахилялися аж до землі.

Час від часу робітники випростовувалися, щоб перевести дух, і тоді видно було їхні вузькі лоби, видовжені черепи, виснажені, якісь недорозвинені й зацьковані обличчя. Діти ці росли напевне не на волі полів і луків – їхня землиста шкіра, червоні закислі очі свідчили про міські злидні, про тісні й брудні шкідливі для здоров'я житла бідних міських кварталів.

– Хто ці діти? – запитав віршомаз.

– Ви, пане, мабуть, нетутешній?.. Це в'язні з колонії Меттре... Вона он там.

І наглядач показав д'Аржантонові на ряд нових білих будинків, які виднілися на пагорбі якраз навпроти. Д'Аржантонові уже доводилося чути про горезвісний виправний заклад, але він не знав ні про порядки у колонії, ні хто там опиняється. Отож він запитав наглядача, сказавши, що в одній добре знайомій йому сім'ї єдиний син опинився під судовим слідством.

– Коли він вийде із в'язниці, пришліть його до нас.

– Справа у тому, – із ноткою жалю промовив д'Аржантон, – що його, мабуть, не посадять. Батькам вдалось уникнути цього ув'язнення, внісши за нього гроші.

– В такому разі ми не зможемо його взяти. Ми беремо тільки молодих в'язнів. Але у нас є додаткове відділення, «Батьківський дім», де застосовується режим строгої ізоляції для молоді.

– Навіть так!.. Режим строгої ізоляції?

– Він виправляє навіть найпорочніших. А втім, у мене є з собою декілька брошур. Якщо пан хоче познайомитись...

Д'Аржантон узяв брошури, дав наглядачеві кілька монет для колоністів і вийшов на дорогу із своїм надбанням. Ворота замку щойно зачинилися. Карета їхала по головній алеї.

Нарешті!..

Шарлотта, сяюча, щаслива, із блискучими очима квапилася до свого поета.

– Швидше сідай! – промовила вона.

Вона взяла його об руку і, завмираючи від радості, сказала:

– Все влаштувалося.

– Он як!.. – буркнув він.

– І навіть краще, ніж я сподівалася.

Він знову зовсім байдуже сухо повторив: «Он як!» і став гортати свої брошури, вдаючи, що дуже зацікавився ними, а решта його не стосується. Він не був таким спесивим кілька хвилин тому, коли гриз нігті, поглядаючи на замкнені ворота, але тепер вона покірно, мов рабиня, пригорталася до нього, і він небезпідставно вирішив, що більше ні про що не варто турбуватися. Бачачи, що він мовчить, замовкла і Шарлотта, гадаючи, що зачепила його гордість і він ревнує. Отож він змушений був перепитати:

– Отже, все влаштувалося?

– Цілком, мій друже... Виявляється, Джекові збиралися зробити подарунок до повноліття, щоб він міг заплатити чоловікові, який пішов би замість нього на військову службу, а