Джек - Альфонс Доде

– Я не крав, дядечку Рудик! Присягаюся, я нічого не брав.

Втративши терпець, директор підвівся.

– Годі! Тільки безсердечний запеклий злодій пропустить повз вуха щойно почуті слова, і якщо вони не вирвали у вас правди, то ніякі умовляння вже не зарадять. Вас зараз знову відведуть у башту. Я даю вам змогу подумати ще, до вечора. Якщо ж увечері ви не погодитесь повернути гроші, я передам вас судовим властям: вони зуміють примусити вас заговорити.

Тут один із стражників, літній жандарм, людина прониклива й певна, підійшов до свого начальника і тихо сказав:

– Я думаю, пане директор, що коли ви хочете щось витягти з хлопця, його треба замкнути окремо від його спільника. Я бачив, як він уже хотів усе розповісти, а бродячий гендляр завадив йому, – весь час робив якісь знаки.

– Ваша порада слушна. їх треба позачиняти окремо. Отож їх розлучили, і Джека було відведено в те саме приміщення, де бив заводський баштовий годинник. Виходячи, він помітив розгубленість і переляк на лиці Белізера, котрого виводили у наручниках; і думка про цього безневинного бідолаху, який через нього вскочив у таку саму халепу, завдавала йому ще більших мук.

Яким довгим здався Джекові той день!

Спочатку він намагався заснути, засовував голову у солому, ніби таким чином можна було сховатися від дедалі більшого розпачу. Та на думку, що всі мають його за злочинця і що він сам своєю ганебною поведінкою напередодні дав привід для всіляких підозр, він щомиті здригався усім тілом... Як довести свою невинність? Показати материного листа і сказати, що гроші, якими він розкидався, надійшли від неї? Але раптом про це довідається д'Аржантон!.. Ще дитяче невміння оцінити становище, через яке на першому плані стоять не головні, найсуттєвіші, а другорядні міркування, змусило Джека майже відразу відмовитись від цього засобу порятунку. В нього перед очима постала жахлива сцена у Вільшанику, заплакана бідна Шарлотта...

Але як тоді довести свою невинність? Іще знесилений учорашньою пиятикою, він лежав на купі соломи і ламав голову, як виплутатись із скрути, не заплямувавши сумління, а тим часом навколо текло звичайне трудове життя, над головою лунко вибивав години баштовий годинник, і його важкі удари здавалися Джекові повільними кроками невблаганного месника, що мав його покарати. Друга година... Четверта година... Закінчився робочий день, робітники ідуть із заводу. Незабаром настане вечір, а йому дали відстрочку лише до вечора, щоб довести свою невинність. Якщо він не поверне грошей – в'язниця! Хоча б скоріше. Джеку здається, що там йому буде краще, – його зачинять, замурують у глухій, глибокій темниці, і там ніхто не вимагатиме від нього грошей. Можна подумати, що підліток передчуває, які тортури готуються для нього у цій башті. Несподівано він чує скрипіння кручених сходів. Хтось важко дихає, зітхає, сякається за дверима, потім нерішуче стукає – так несміливо стукають люди з великими сильними пальцями, боячись, щоб їхній стукіт не був надто гучним. Зрештою у замку повертається ключ.

– Це я... Ух!.. Ну й високо!

Зінаїда вимовляє ці слова лагідно й невимушено, але вона так наплакалася, її завжди гладесенько зачесане волосся розкуйовдилось і вибивається з-під хустки, очі такі червоні і припухлі, що її награна безжурність іще більше підкреслює оті сліди страждання й розпачу. Бідна дівчина усміхається зажуреному Джекові, що сумно дивиться на неї.

– В мене поганий вигляд, еге ж?.. Просто жах... Я й так ніколи не вважала себе красунею. Як подивлюся в дзеркало, сама себе перекривляю. В мене ні талії, ні стрункого стану, ніс, як у дядька, очі манюпунькі... А від сліз мої очиці не стануть більшими; ото біда, я від учора тільки й плачу, справжня тобі Магдалина... А мій Манженчик такий гарненький! І тільки такий посаг, як у мене, змусив його не зважати на мої вади. Заздрісниці не раз мені казали: «Він жениться на твоїх грошах...» Ніби я й сама не знаю! Атож, йому подобаються мої гроші, він хоче моїх грошей, але я люблю його. І я думала: «Коли стану його жінкою, я зроблю все, щоб він мене так само полюбив...» Але тепер, ви ж розумієте, голубчику мій, все обернулося навпаки. Задля тисячі франків, що зосталися на дні моєї скриньки, він не захоче зв'язуватись із такою поганулею, як я. Навіть коли батько пропонував йому чотири тисячі, він і тоді сказав, що за такі гроші краще, вік парубкуватиме. Я вже зараз бачу: прийде він сьогодні до нас увечері, крутитиме свої світлі вусики і придумуватиме, як пом'якше розпрощатися зі мною. О, я, звичайно, позбавлю його від цього клопоту. Я перша заявлю, що відмовляюсь від заміжжя... Лишень... лишень... перш ніж відмовитися від свого щастя, я вирішила побачитися з вами, Джеку, і трохи побалакати.

Джек похнюпив голову. Він плакав. Хоч яким він був ще юним, проте й він добре усвідомлював, як принизилася Зінаїда, простодушно зізнавшись, що вона погана на вроду. Його зворушила мужня самозреченість щирої дівчини, її віра в силу свого кохання і в свої вмілі працьовиті руки, віра в те, що після весілля вона здобуде серце красеня, якого купить за великі гроші.

Побачивши, що учень плаче, Зінаїда ожила, зраділа.

– Ах, чи не казала я їм, що він не лихий, що досить йому побачити мою заплакану мармизу, червону од гірких сліз, як у нього зразу розм'якне серце і він подумає: «Бідна Зінаїда, вона була така щаслива, що виходить заміж, аж танцювала перед своєю шафою. Даремно я їй наробив такого горя». Повір мені, коли я вчора вранці взяла свою шкатулку, а вона стала легка, як жменя снігу, мені здалося, що у мене вирвали серце, – так у мене порожньо стало у грудях!.. І це відчуття й досі не минуло... Джеку, друже мій, верніть мені, будь ласка, посаг!..

– В мене його немає, Зінаїдо, присягаюсь.

– Не кажіть мені цього. Мене ж то ви не боїтеся, чи не так? Я вам не докоряю. Тільки скажіть мені, де мої гроші. Я розумію, там вони уже не всі, але яке це має значення? Я знаю, молодому хочеться повеселитись. Ха-ха-ха!