Джек - Альфонс Доде

У Монако

Танцюють м'яко.

Джек кружляє у танці, та раптом стіл валиться, і підліток разом з ним опиняється на підлозі серед битого посуду і недоїдків. Навколо галас, шум, ґвалт...

Безсило розвалившись на лавці серед незнайомої безлюдної площі, де здіймається церква, Джек усе ще немовби кружляє у танці під давно забуту мелодію: «У Монако танцюють м'яко». Це все, що лишилося від минулого дня в порожній його голові, так само порожній, як і його гаманець... А де ж морячок? Пішов... А Хвалько? Зник... У цю пізню вечірню годину, коли найгостріше дотикає до серця дошкульна гірка самота, поруч із Джеком немає жодної живої душі. То там, то сям загораються жовті газові ліхтарі, і їхнє світло відбивається в річці та у стічних ровах... Місто вкриває хистка пітьма, з-під якої, як з-під золи, ще ледь-ледь просвічує день, догораючи, як вуглинки у вогнищі. У темряві потроху тонуть важкі обриси церкви. На будинках уже не видно дахів, на суднах – вітрил. Тепер життя стелиться понад землею, де видніють смуги світла від кількох ще відкритих крамничок.

Крики, співи, сльози, відчай, бурхлива радість – усе минуло, і тепер Джека опановує жах. Цілий день він читав похмуру сторінку свого гіркого життя, на якій було накреслено «Марнота». А тепер, під кінець – «Марнота й Морок»... Хлопчик не рухається, він не має сили побігти геть, утекти від страшного почуття занедбаності й самоти, і може б, так і лишився, як останній п'яниця, лежати на тій самій лавці, у цілковитій знемозі, яку й сном не назвеш, якби добре знайомий рятівний крик не вирвав його із заціпеніння:

– Капелюхи!.. Капелюхи!.. Капелюхи!..

Джек кличе:

– Белізер!..

Це й справді Белізер. Учень марно намагається підвестися і пояснити, що він трохи «ґуль...ґуль...гульнув». Зрештою Джек іде, спираючись на руку бродячого торговця, який також хитається й шкандибає, але його принаймні веде тверда воля. Де вони? Куди вони йдуть? Ось уже видно освітлені, але безлюдні набережні... Вокзал... Ох і приємно ж розлягтися на лавці!..

Що таке? Що сталося? Що від нього хочуть? Його будять. Трясуть. Штовхають. Якісь люди щось кричать йому. На його руки надівають залізні наручники. До зап'ястків прив'язують мотузок. Знеможений сном, він навіть не намагається опиратися. І спить далі десь у вагоні. Потім спить у якомусь човні; йому холодно, але він все одно хропе на днищі човна, неспроможний навіть поворухнутися. Його знову будять, несуть, тягнуть, штовхають. І яку ж він відчуває полегкість, що після всіх своїх незліченних поневірянь, цілоденних лунатичних блукань він може розлягтись на соломі, куди упав, і нарешті досхочу виспатися – від світла і шуму його захищають масивні двері, замкнуті на два величезні скреготливі засуви.

Вранці Джек різко прокинувся від жахливого гуркоту над головою.

О, яке ж важке пробудження на похмілля! Мучить спрага, трусяться затерплі руки й ноги, ніби стиснуті важкою збруєю, що завдає їм ран; мучить сором, невимовна туга людського створіння, яке опинилося у становищі бидла і якому таке огидне його заплямоване життя, що й жити не хочеться! Усе це Джек відчув, ледве розплющивши очі, ще перед тим, як до нього повернулася пам'ять, ніби й уві сні карався докорами сумління.

Було ще зовсім темно, і він нічого не розрізняв навколо себе. Проте він усвідомлював, що лежить не у своїй мансарді. Над ним не світилося синє, як небо, віконце. Бліде світло ранкової зорі пробивалося сюди крізь двоє високих заґратованих вікон, які розрізали його на безліч блідих плям на стіні. Де ж це він? У кутку, неподалік від його лігва, перехрещувалися канати, шківи, великі гирі. І раптом страшний гуркіт, що розбудив його, почався знову. Слідом за скреготом ланцюгів, пролунав гучний дзвін баштового годинника. Знайомий дзвін. Той годинник уже майже два роки відраховував учневі час, його бій долинав до Джека і з холодним зимовим вітром, і в літню спеку, і вечорами, коли він засинав у своїй комірчині, а вранці глухо стукав у запітнілу шибку мансарди, немов гукаючи: «Піднімайся!»

Отже, він в Ендре. Так, але, як правило, той дзвін долинав звідкись згори і здалеку. Він, напевне, дуже втомився, якщо ці звуки так гучно відлунюють у його голові, так настирливо вібрують у вухах. Якщо він тільки не опинився у самій башті, де встановлено велетенський годинник, у тому високому приміщенні, яке в Ендре називають «холодна» і куди за різні провини саджають заводських учнів. А він і справді у башті. Але чому?.. Що він накоїв?..

І тоді слабкий промінь світла, проникаючи у приміщення і потроху освітлюючи його, проник і в Джекову пам'ять, поступово дістаючись в усі її закутки. Джек спробував пригадати події минулого дня і вжахнувся. Ні, краще не згадувати!

Але тепер його друге «я», мисляче «я», пробудилося остаточно і нещадно нагадувало йому про всі його божевільні витівки й нісенітниці минулого дня. Уривок за уривком вони виринали в його пробудженій свідомості. «Розважливий» Джек нічого не забув, більше того, на підкріплення своїх звинувачень він мав речові докази: матроський берет, від якого загубилася стрічка... синій пояс... уламки люльки, крихти тютюну у кишенях та дрібні монети – рештки його грошей. Знаходячи кожен новий речовий доказ, Джек червонів у темряві і щоразу гнівно, обурено скрикував. Він відчував, що його гордість розтоптана, а ганьба непоправна. Після одного найрізкішого вигуку у відповідь почувся чийсь стогін.

Виявляється, він тут не сам. З ним тут іще хтось, он в одній із амбразур, пробитих хтозна-коли в товстих стінах, сидить якась тінь на камінні.

«Хто це?» – стурбовано думав Джек, вдивляючись в обриси дивної нерухомої постаті – понурої, незграбної, кістлявої, як виснажена шкапа. Тільки одне створіння на світі могло мати такі жалюгідні й безформні обриси – Белізер... Але чому він тут опинився? Джек невиразно пригадує, що бродячий торговець чимось йому допоміг. Ниючий біль у всьому тілі нагадав йому про бійку на якомусь вокзалі, коли, наче підхоплені ураганом, у всі боки летіли капелюхи і картузи. Але в його пам'яті все те було таким невиразним, хистким, розпливчастим, немов проглядало