Джек - Альфонс Доде

товари; одні з них вантажили на кораблі, інші – розвантажували, і на кожному кроці доводилося обминати всілякі перепони, переступати через сходні. Він спотикався, перечіплювався через паки бавовни, ковзав на купах зерна, наштовхувався на кутики ящиків, і скрізь його переслідували гострі або солодкаві запахи прянощів, кофе, насіння, ефірних масел. Джек губив і знаходив своїх приятелів, знову їх губив і несподівано помітив, що довго й нудно щось розповідає про насіння олійних культур бригадиру Манжену, котрий занепокоєно дивиться на нього і стривожено посмикує свої солом'яні вусики. Дивно: Джек бачить себе ніби збоку, він роздвоюється. У ньому тепер ніби дві людини – одна поводиться, як навіжена, вона кричить, розмахує руками, казна-що верзе й витворяє, а друга, розважлива, але безсила і німа, наче з кляпом у роті, – вона приречена лише мовчки спостерігати ганебне його падіння, лише дивитися і згадувати. До того ж цей другий Джек, мислячий і свідомий, час від часу все ж таки засинає, а навіжений і далі верзе дурниці та шаленіє; тож не дивно, що коли згодом Джек захоче пригадати всі події того бурхливого дня, в його пам'яті виявиться надто багато провалів та білих плям.

Уявіть собі збентеження розважливого Джека, що бачить свого двійника, котрий шикує вулицями Нанта, тримаючи у зубах довгу люльку та підперезавшись новим матроським поясом поверх робочої блузи! Йому кортіло крикнути отому блазню: «Схаменися! Ти ж зовсім не схожий на моряка! Даремно ти хизуєшся новою люлькою й матроським поясом та цератовим беретом твого нового приятеля, даремно йдеш, поводячи плечима, і мов заведений белькочеш: «Багато юшки, та мало м'яса, тисячу чортів!» Ти щонайбільше схожий на хлопчика із церковного хору, що нахлебтався вина із чаші для причастя: надто високо і недоладно надітий пояс сповзає набік, і попри все у тебе простодушне дитяче личко... Поглянь! На тебе всі оглядаються, з тебе сміються!»

Але він неспроможний висловити все це вголос, він ще може тільки в душі думати так, та водночас мусить іти слідом за двійником, зашпортуватися І хитатися, покірно піддаватися всім його примхам. Розважливий Джек не відстає від двійника й тоді, коли той увалюється у роззолочену кав'ярню з високими дзеркалами, у яких відображення людей і речей хитаються, ніби ось-ось упадуть. Той Джек, котрий ще не втратив здатності спостерігати, бачить навпроти себе, серед відвідувачів, що то заходять, то виходять, огидну п'яну компанію на чолі із своїм блідим, брудним двійником, закаляним у багнюку, як гіркий п'яниця, що ледь утримується на ногах.

До трьох гультяїв підходить офіціант. їх виганяють геть, на вуличний холод. І вони знову блукають містом.

Але яке чудове те місто! І велике-велике!.. Скрізь набережні, набережні, а обабіч них давні кам'яниці із залізними балконами. П'яні хлопці ідуть одним мостом, потім прошкують другим, третім... Скільки ж тут мостів, скільки річок, що перетинаються, впадають одна в одну, одноманітно несучи кудись похмурі каламутні води! Та зрештою це так сумно цілий день блукати містом... Джек сідає на вузькі й слизькі сходи, останні приступки яких зникають у темній воді каналу, і заходиться гірким плачем. Нерухома, без течії, густа й важка, у кольорових розводах через сусідство із фарбарнею, вода в каналі хлюпотить лід лопатями великого пароплава, що пропливає неподалік. Хвалько й морячок затіяли на березі гру – збивають монети з корку. Джекові дуже гірко. Він і сам не знає чому. Яка туга!.. До того ж його раз у раз нудить... «Може, мені втопитися?..» Він сходить на одну сходинку, ще на одну. Ось вода хлюпотить уже під ногами. На думку, що він помре, йому стає шкода себе самого...

– Прощайте, друзі!.. – ридаючи, обзивається він.

Але друзі, захоплені партією гри в корок, нічого не чують.

– Прощайте, мої бідні друзі!.. Більше ви мене не побачите... Я зараз помру!

Бідні друзі, так само глухі, сваряться через сумнівний удар. Як усе ж таки важко померти, ні з ким не попрощавшись, бачачи, що ніхто навіть не спробує зупинити тебе на краю безодні!.. Адже вони й справді дадуть йому утопитися, нелюди! Горлають там нагорі, знов погрожують один одному, як уранці. Знову кричать, що порозпорюють один одному пузо, що відкрутять голову. Навколо них збирається натовп. З'являються поліцейські. Переляканий Джек видирається сходами і тікає... Тепер він іде повз велику корабельню. Поблизу хтось пробігає, хитаючись і спотикаючись. То морячок: розхристаний, без берета й шийної хустки, широкий комір надірваний і теліпається в нього на грудях.

– А Хвалько де?

– У каналі... Як дав йому головою, тільки булькнув...

І матрос біжить далі, за ним женеться поліція. Охопленого тугою Джека вже не дивує, що морячок утопив Хвалька, ніби вбивство було останньою приступкою зловісних сходів, на які він поставив ногу і спускається у пітьму. Проте йому хотілося б повернутися, дізнатись про долю того нещасного. І раптом хтось його кличе:

– Гей, Ацтеку!

То Хвалько, він також без картуза, без шийної хустки, захеканий і розгублений.

– Отой твій матрос, що заробив, те й має... Як дав йому носаком, він брик у канал, тільки булькнув... За мною женеться поліція... Я побіг... Бувай!..

Котрий же з них утопився? Хто вбивця? Джек нічого не розуміє і навіть не намагається розібратися у тому. Хтозна, як вони знову здибалися, але ось вони знову всі троє сидять у шинку за столом, де стоїть велика посудина з цибулевим супом, куди вони виливають кілька літрів вина. Вони це називають «Заправкою». Хлопці напевне побували вже не в одному шинку і не раз готували це пійло, бо стойки і кривоногі столи запаморочливо миготять у Джека перед очима, як у кошмарному сні, і розважливий Джек уже неспроможний устежити за своїм двійником. Мокра бруківка, темні підвали, вузькі стрілчасті двері з красномовними написами над ними, бочки, запінені склянки, піддашшя, повиті виноградними лозами... Все це поступово огортають сутінки, аж поки вставлені у пляшки свічки не освітлюють у вертепах содомних видовищ: негритянки, виряджені у вбрання з рожевої газової тканини, п'яні матроси, що танцюють джигу під акомпанемент арфістів у сюртуках... Збуджений музикою, Джек зовсім ошаленів. Ось він виліз на стіл і кружляє в старомодному танці, якому навчив його змалку літній учитель танців, що