Джек - Альфонс Доде

І дійсно, дзвін ще дзвонив, але значно рідше, з тривалими інтервалами, ніби стомився скликати людей. Нарешті шинкар повернув здачу, і Джек об руку із Нантцем вийшли на вулицю.

– Жаль, старий, що ти мусиш іти на коптильню! Пароплав до Сен-Назера відправляється тільки через годину. Було б так приємно побути іще з тобою! Тебе справді варто послухати. Ех, якби мені завжди давали такі поради!

І він потихеньку вів учня у бік Луари. А той, захмелілий, покірно ішов слідом. Після задушливої спеки у шинку та третьої чарки на холоді його зовсім зморило. Він ішов, як задурманений, спотикався на кожному кроці і через слизоту на дорозі, щоб не впасти, мало не висів на руці свого нового приятеля. Йому здавалося, ніби його чимось огріли по голові або стискали череп залізним обручем. Але це відчуття тривало лише кілька хвилин.

– Чекайте, – отямився він. – Здається, уже не чути дзвону.

– Не може бути!

Вони обернулися. Блідий світанок прорвав темне небо, і воно прояснилося якраз над заводом. Прапор зник. Джек перелякався. Таке з ним сталося вперше. Та найбільше побивався з цього приводу Нантець.

– Це моя вина, це моя вина! – повторював він.

Він казав, що піде до директора, благатиме того, пояснить, що у всьому винен тільки він сам. Тепер уже учень мусив заспокоювати його.

– Ет! Облиште, не помру ж я, коли мені один раз запишуть прогул у табелі. Я проведу вас до пароплава, а о десятій повернуся на завод. Ну, вишпетить мене здоровань Лебескам, та й по всьому.

А треба сказати, що найбільше він боявся саме Лебескамових стусанів. Проте навіть його страх не встояв перед радістю, навіть гордістю, що він іде поруч із Нантцем, та ще переконанням, що саме він має навернути цього заблудлого чоловіка на праведний шлях. Спускаючись до річки дорогою, обабіч якої завмерли срібні від інею високі дерева, Джек і далі вів з Нантцем спасенні розмови і вкладав у свої слова стільки душі, що не відчував ні ранкового холоду, який пробирав до кісток, ні пронизливого різкого північного вітру. Хлопчик говорив про славного дядечка Рудика, такого доброго, люблячого й довірливого; про Кларису, котра, здавалося б, має усе, щоб бути щасливою, однак на неї іноді гірко дивитися: бліда, мов непритомна, очі блукають...

– Ох, подивилися б ви на неї сьогодні вранці, коли я йшов на роботу! Жовта, як небіжчиця!..

У цю хвилину учень відчув, як у його руці здригнулася рука Нантця, і вирішив, що той іще не втратив рештки сумління.

– А вона нічого тобі не казала, Джеку? Скажи правду, вона нічого тобі не казала?

– Нічого, жодного слова. Зінаїда говорила до неї, а вона навіть не відповідала. І не їла нічого. Хоча б вона не захворіла.

– Бідна жінка, – полегшено зітхнув Нантець.

Джек вирішив, що Нантець засмучений, і хлопчикові стало шкода його.

«На перший раз досить, – подумав він. – Не треба його добивати».

Вони підійшли до пристані. Пароплав іще не прийшов. Над річкою від берега до берега стелився густий туман.

– Може, зайдемо он туди? – запропонував Нантець.

То була дощана халабуда з лавками всередині, в якій у негоду робітники дожидалися перевозу. Клариса добре знала її. Та й стара, що торгувала у кутку хлібною горілкою і чорною кавою, не раз бачила там Рудикову дружину, що в собачий холод чекала перевозу через Луару.

– Ох і холоднеча сьогодні, хлопці! Вам не хочеться пригубити по краплиночці?

Джек охоче погодився, але за умови, що платитиме сам; він навіть кивнув вартовому матросу, котрий трусився від холоду під сигнальним стовпом, щоб той випив разом із ними. Матрос і Нантець проковтнули горілку, як мускатний горішок. Наслідуючи дорослих, учень і собі одним духом вихилив чарку, проте йому не вдалося ні зобразити на своєму обличчі вдоволену усмішку, ні ласо крякнути, як матрос, утираючись рукавом. Клята «краплиночка»! Джеку здалося, ніби він проковтнув залізну окалину з усієї їхньої кузні. Раптом різкий свист так розірвав молочну запону туману. Пароплав на Сен-Назер! Вони мусили розійтись, але пообіцяли один одному незабаром зустрітися знову.

– Ти славний хлопчина, Джек, спасибі тобі за добрі поради.

– Та киньте ви! Не варто про це й говорити! – відповів Джек, міцно потискаючи Нантцеві руку і здивовано помічаючи, що він сам так схвилювався, ніби назавжди розлучається з другом, якого знає вже років двадцять. – Тільки не забувайте, Шарло, те, що я вам казав. Не грайте більше!

– О ні! Ніколи в світі! – відповів той, поспішаючи на пароплав, щоб не розреготатися в обличчя своєму юному другу.

Коли Нантець поїхав, у Джека не було найменшого бажання повертатися на завод. Його серце переповнювала нерозтрачена радість, у судинах кипіла кров, йому хотілося кричати, бігати, розмахувати руками. Навіть густий білий туман над Луарою, посеред якого ковзали, мов китайські тіні, великі чорні кораблі, здавався хлопчикові веселим, привабливим; він почувався таким окриленим, що, здавалося, от-от здійметься у повітря і перелетить через повиту туманом річку. А похмурий стук молотів, шипіння парових котлів, надто знайомий йому заводський гул викликали у нього таку відразу, що Джекові не лише не кортіло йти на завод, а хотілося втекти від нього якнайдалі. Зрештою, прогуляє він цілий день чи лише кілька годин, Лебескамова прочуханка не буде ні більша, ні менша. Тоді в нього майнула чудова думка:

«Оскільки я вже в дорозі, то чому б не скористатися з цього й не поїхати в Нант за подарунком для Зінаїди?»

І ось він уже в човні перевізника, потім у Ла Басс-Ендрі, а згодом і на вокзалі; він переноситься з місця на місце, наче у казці, так легко йому все вдається того незвичайного ранку. Але на вокзалі з'ясовується, що поїзд до Нанта буде лише о полудні. Як згаяти час? В залі чекання холодно і безлюдно. Надворі