Джек - Альфонс Доде
Ось зала на нижньому поверсі. Світло погашено. У глибині кімнати припали одне до одного чоловік і жінка, яких освітлюють тільки червоні відблиски вуглин, що догорають у каміні. Примхливе полум'я кидає ті відблиски на жіноче обличчя, яке несподівано немовби червоніє від сорому. Чоловік стоїть навколішках. Видно тільки його відкинуту назад красиву кучеряву голову та сильну гнучку спину, вигнуту в молитовній благальній позі.
– Благаю тебе! – шепоче він. – Благаю тебе! Якщо ти мене любиш...
Що ще він може благати у неї? Що ще може вона віддати йому, крім того, що віддала? Хіба вона не належить йому душею і тілом будь-де, будь-коли, не зважаючи ні на що? Єдине, що вона поважала досі, це чоловіків дім. Так от, варто було Нантцю лише кивнути, написати декілька слів: «Прийду вночі... залиши двері відчиненими»,– і вона пожертвувала рештками жіночої честі, тим відносним спокоєм, що його дарує і найбільшій грішниці житло, не заплямоване шлюбною зрадою.
Вона не лише залишила відчиненими двері, як він просив, а й після того, як усі вляглися, старанно зачесалася, наділа його улюблену сукню й подаровані ним сережки; вона зробила все, щоб бути красивою у цю їхню першу ніч кохання. Чого ж йому ще потрібно? Мабуть, чогось жахливого, неможливого, чогось такого, що напевне їй не належить. Інакше як би вона могла опиратися палким обіймам рук, що оповили її стан, красномовному благанню очей з пожадливим блиском, губам, що припадають до її уст?
Та все ж вона, така слабка й піддатлива, не поступається. Вона знаходить у собі силу опиратися вимогам цього чоловіка, і в її голосі чується гнів і обурення, коли вона заперечує:
– Ні!.. Ні!.. Тільки не це... Це неможливо.
– Послухай, Кларисо, та кажу ж тобі: тільки на два дні. Із тих шести тисяч франків я спочатку заплачу п'ять тисяч, які програв, а за решту виграю ціле багатство.
Вона розгублено, з жахом дивиться на нього і раптом уся затрусилася:
– Ні, ні, тільки не це!..
Здавалося, вона опирається не стільки йому, як самій собі, борючись із спокусливою думкою, прихованою за її опором. Тоді він подвоює ніжність і свої благання, а вона намагається відхилитись від нього, уникнути його поцілунків, пестощів, пристрасних обіймів, якими він звичайно присипляв вагання й докори сумління слабкої жінки.
– О ні, прошу тебе, викинь ці думки з голови. Давай пошукаємо інший засіб.
– Та кажу ж тобі, немає іншого засобу.
– Помиляєшся, є, послухай мене. В Шатобріані живе одна моя подруга, вона дочка податкового інспектора і дуже багата. Я виховувалася разом з нею у монастирі. Я їй напишу, якщо хочеш. Я попрошу в неї шість тисяч франків, ніби для себе.
Вона говорила все, що спаде на думку, аби тільки уникнути його затятих благань. Він розумів це і тільки заперечливо мотав головою.
– Це неможливо, – заявив він. – Мені потрібні гроші на завтра.
– Тоді ось що: ти повинен піти завтра до директора. Він добрий і гарно до тебе ставиться. Може, він...
– Він? Ну й сказала! Він відправить мене із заводу. Оце й усе, чого я доб'юся. Як подумаю: все могло б бути так просто. За два дні, за якихось два дні, я поверну всі гроші.
– О, ти тільки так кажеш...
– Я так кажу, бо певний цього. Чим я маю поклястися тобі?
Бачачи, що не переконає її, що вона замкнулася в упертій мовчанці, до якої слабкі люди вдаються, щоб захиститись і від себе, й від інших, Нантець не втримався і зловісно кинув:
– Даремно я тобі про все це розказав. Краще б я, нічого тобі не кажучи, піднявся нагору до шафи і забрав те, що мені треба.
– Нещасний, – перелякано прошепотіла вона, тремтячи зі страху, що він і справді зробить це. – Чи ти не знаєш, що Зінаїда щодня перевіряє, рахує й перераховує свої гроші?.. Стривай, навіть сьогодні увечері я чула, як вона показувала свою шкатулку учневі.
Нантець стрепенувся.
– Он як! Справді?
– Авжеж... Бідолашна дівчина така щаслива... Це її просто вбило б... До того ж вона не залишає ключа у шафі.
Несподівано помітивши, що такі суперечки зводять нанівець непорушність її відмови, що кожен із її доводів може бути обернений проти неї ж, Клариса замовкла. Найнестерпнішим було те, що вони кохали одне одного, про це говорили і їхні очі, і поцілунки, в яких зливалися їхні губи, коли на хвилину припинялася прикра суперечка. Їхній дует був жахливий тим, що в чудову мелодію впліталися негідні слова.
– Що ж тепер зі мною буде? – щохвилини повторював жалюгідний невдаха–картяр.
Якщо він не заплатить цього боргу, він буде збезчещений, його звідусіль проганятимуть, це – кінець. Він плакав, як дитина, поклавши голову на коліна Кларисі, звертався до неї: «Тьотю... Тітонько...» То вже благав не коханець, а дитина, якій Рудик замінив батька, дитина, яка звикла до того, що їй було завжди усе дозволено. Бідолашна жінка плакала разом з ним, але поступатися не хотіла. «Ні!.. Ні!.. Це неможливо...» – і далі крізь сльози повторювала вона, чіпляючись за одні й ті самі слова, як чіпляється потопаючий за уламок дерева і не хоче випускати його із судомно стиснутих рук. Несподівано він підвівся:
– Не хочеш?.. Гаразд. Я знаю, що мені робити. Прощай, Кларисо! Такого сорому я
