Джек - Альфонс Доде
Та нарешті судженого запаковано. Його відлога насунута аж на очі; шарф кілька разів обмотаний навколо шиї і міцно зав'язаний міцними, запевняю вас, руками. Тепер Манжен чимось скидається на водолаза у скафандрі. Але навіть такий він здається Зінаїді найкращим у світі, і, стоячи на порозі, засмучена розлукою, вона стурбовано стежить, як по темній центральній дорозі Ендре прошкує удалину люба її серцю постать, схожа на ескімоса з ліхтарем у руці.
Мачуха мусить вийти, щоб покликати її в дім.
– Послухай, Зінаїдо, заходь уже в хату.
І в Кларисиному голосі звучать нетерплячі нотки, які викликані аж ніяк не ніжною турботою про наречену. Гарячкова тривога Клариси наростає щогодини, і це не залишається поза увагою нашого друга Джека. Тим часом Зінаїда й Клариса, прибираючи в залі, перемовляються. Клариса час від часу поглядає на настінний годинник і каже:
– Та й пізно ж уже!
– Хоча б він не спізнився на поїзд... – відповідає їй Зінаїда, на думці у якої тільки її суджений.
Відколи він пішов, Зінаїда подумки весь час із ним у дорозі... Ось він уже на пристані... Кличе перевізника... Сідає в човен...
– На Луарі зараз, мабуть, так холодно! – вигукує вона, завершуючи вголос свої думки.
– Атож, напевне, дуже холодно, – здригаючись, відповідає мачуха. Але турбується вона не за вродливого бригадира. Годинник пробив десяту. Клариса схоплюється з місця й різкувато, ніби виставляючи за двері набридливих гостей, говорить:
– Чи не піти нам уже спати?
Потім, помітивши намір учня замкнути двері, як це він робив щовечора, вона кидається йому напереріз.
– Не потрібно, не потрібно! Я замкнула, піднімаймося нагору.
От тільки Зінаїда ніяк не наговориться про свого Манжена.
– Як ти гадаєш, Джеку, йому пасують біляві вуса? А не пригадуєш, яке там мито платять за перевезення насіння олійних куль... культур?
Джек не пригадує. Треба буде перепитати Манжена. Це така цікава штука, оті тарифи!..
– Ви підете сьогодні спати чи ні? – роблено сміється Клариса, хоча в неї тремтить кожен нерв. Тепер вона таки домоглася свого. Всі троє піднімаються вузькими сходами.
– На добраніч! – каже мачуха, заходячи до своєї спальні. – Я так хочу спати, що ледве стою на ногах.
Однак очі її блищать. Джек однією ногою уже стоїть на драбині до своєї антресолі, але цього вечора Зінаїдина кімната така захаращена весільними подарунками, що він не утримується від спокуси подивитися на них.
Чудова нагода дізнатись про те, що йому потрібно. Вдень приходили подружки нареченої, і всі її скарби й досі лежать розкладені на широкому комоді, де біліє статуетка Матері Божої з немовлям на руках. Поруч у відкритій шкатулочці поблискує дюжина маленьких ложечок із позолоченого срібла, трохи далі – срібний кавник, молитовник із застібками, коробка з рукавичками – чоловічими рукавичками, уявіть собі! А навколо зім'ятий папір, голубі й рожеві шовкові стрічки, якими були перев'язані всі ці дарунки, несподівано надіслані із замку! Потім ішли скромніші ральці від дружин майстрів і службовців. Ось весільний вінок, надісланий з Нанта в картонній коробці й подарований панною Керкабелек спільно з панною Лебеллегік; пані Лемоаллік надіслала настінний годинник, пані Лебескам – килимкову скатертину на стіл; інші подарували хто що міг: плетиво, вишивку, перстень з дешевим камінчиком, іконку, пляшечку одеколону; опинилися тут і «молоді з міста Батца» – пара маленьких ляльок у мальовничих костюмах з яскраво розфарбованих ракушок: молода – в широкій синій спідниці й золотистому фартушку, молодий – у короткій куртці і шароварах.
Зінаїда, пишаючись, показувала всі свої скарби, а потім старанно знов загортала їх. Учень голосно захоплювався, а сам усе думав: «А що ж я зможу їй подарувати?»
– А мій посаг, Джеку? Ти його ще не бачив? Стривай!
Вона взяла з чашки на комоді ключа, відімкнула шухляду і дістала звідти старовинного ключика з чеканкою, яким у їхній родині уже років сто відмикали дубову шафу. Дверцята шафи відчинилися, і по кімнаті полився приємний запах свіжої білизни, праної з квітами півників, а перед Джековими очима постали цілі стоси жовтуватих простирадл, натканих ще Зінаїдиною матір'ю, білизни вишиваної, плоєної й плісированої умілою бретонкою, що набила руку на гофруванні стихарів та чепців.
– Ось він, – гордо промовила радісна Зінаїда.
І справді, навіть у матері, чия дзеркальна шафа була повна-повнісінька гаптувань та тонких мережив, Джек не бачив стільки білизни, та ще й так охайно складеної.
– Але це ще не все, дорогий мій. Поглянь ось сюди!
І, піднявши важку купу нижніх спідниць, вона показала йому шкатулку, загорнену в білу тканину, ніби й вона була нареченою.
– Знаєш, що в ній?.. Мій посаг, найголовніше із мого посагу.
Зінаїда не приховувала гордощів.
– Мій дорогесенький, мій любесенький посаг, завдяки йому через два тижні я називатимусь пані Манжен. Тут гроші, різні монети: біленькі, жовтенькі! Бачиш, якою багатою зробив мене мій татусь! Усе це тепер належить мені, моєму Манженчику... О, як подумаю про це – хочеться і сміятися, і плакати, і танцювати водночас.
В бурхливому пориві трохи кумедної радості тілиста дівчина вхопила пучками по боках спідницю, розвела руки і пустилася незграбно танцювати бурре перед благословенною шкатулкою, якій вона завдячувала своїм щастям, та тут почувся стук у стіну, і вона зупинилася.
– Зінаїдо! Ну скільки можна! Відпусти нарешті дитину спати! Не тримай ти хлопця! Сама добре знаєш, що йому вдосвіта треба вставати.
То був украй роздратований,
