Джек - Альфонс Доде

Перед його очима горбилося кляте залізо, і він гупав пудовими кулаками по столу, аж танцювали тарілки й склянки. Очі блищали, наче в них відсвічував вогонь їхньої кузні. А його товариші схвально похитували головами. Джек уперше зацікавлено прислуховувався до розмов, – він, новенький, сидів серед ветеранів. Неважко уявити, як пересихало в горлі від усіх тих згадок про тяжку працю і як часто всім доводилося перехиляти склянку, щоб утамувати спрагу. Потім заспівали. Так завжди кінчаються застілля, коли на них досить людей, щоб затягти хором: «До французьких берегів». Джек і собі підспівував охриплим голосом, повторюючи разом з іншими:

Так, так,

Пливучи співаємо.

Якби мешканці Вільшаника побачили його, вони були б ним задоволені. Змужнілий, з потемнілим у гарячій кузні обвітреним лицем, з порепаними мозолястими руками, протягло співаючи нехитрий приспів, він уже нічим не відрізнявся від усіх інших роботяг. Він став таким робітником, як усі інші. Помітивши це, Лебескам зауважив дядькові Рудику:

– У добрий час! Твій учень уже трохи обтерся... Вилюднює потроху, дідько б його взяв!

На заводі Джек часто чув, як робітники посміювалися з подружжя Рудиків. Зв'язок Клариси з Нантцем більше не був ні для кого таємницею, і, розлучивши їх, директор, сам про те не здогадуючись, зробив цим скандал тільки більш явним, а падіння жінки неминучим. Поки свояк лишався в Ендре, Кларису утримували від спокуси добропорядність їхнього середовища та повага до свого дому, де родинні узи були відчутнішими, а гріховний зв'язок ще відразливішим – там вона ще якось могла опиратися домаганням вродливого кресляра. Та відтоді, як Нантець оселився у Сен-Назері, де директор з місяця в місяць зумисне його затримував, становище відчутно змінилося. Спочатку вони листувалися, потім побачилися.

Від Сен-Назера до Ла Басс-Ендра лише дві години, а щоб добратися від Ла Басс-Ендра до Ендре, потрібно тільки перепливти через рукав Луари. І вони стали зустрічатися у Ла Басс-Ендрі, Нантець, який, працюючи на «Трансатлантичних суднах», не підлягав жорстокому режиму, запровадженому на заводі Ендре, ішов з роботи коли заманеться. А Клариса часто переправлялася через річку під тим приводом, що їй потрібно купити харчі, яких немає на острові. Вони найняли кімнату на околиці, в заїзді, що стояв біля великої дороги. В Ендре всі знали про їхній зв'язок, про це говорили відкрито, і коли в робочі години, чуючи заводський гуркіт, бачачи опущений прапор на заводській брамі і знаючи, що чоловік не зможе повернутися, Клариса йшла центральною вулицею до набережної, вона помічала глумливу посмішку в очах зустрічних чоловіків, службовців або наглядачів, котрі тепер віталися з нею, не приховуючи фамільярності. За прочиненими дверима будинків, за фіранками, зсунутими, щоб світліше було робити хатню роботу – шити чи гладити, – вона вгадувала ворожі обличчя, лихі очі, що вистежували її. йдучи вулицею, вона чула, як за дверима перешіптуються: «Пішла до нього... До нього пішла...»

Нічого не зробиш, їй несила було боротися зі своїм почуттям, і вона справді йшла до нього. Ішла всіма зневажена, опустивши додолу очі, завмираючи від сорому й страху; на скронях у неї виступав піт, обличчя палало, і його не міг остудити навіть свіжий вітер з Луари. Та все ж таки вона йшла. Іноді й тиха вода греблі рве.

Джек усе знав. Минули часи, коли він з маленьким Маду сушив собі голову, намагаючись зрозуміти, що таке «кокотка». Завод швидко відкриває підліткам очі і навіть псує їх. Робітники не соромились називати при Джеку. речі своїми іменами, і щоб розрізняти братів, одного називали «Рудик-співак», а другого – «Рудик-муд...». І всі весело реготали, – в народі охоче сміються з таких речей. То озивається галльська кров.

Але Джек не сміявся, ні. Йому шкода було того бідного чоловіка, такого наївного, закоханого і сліпого. Жалів він і безвольну жінку, слабкість якої виявлялася навіть у тому, як вона розчісувалася, як опускала руки, як задумливо мовчала, всім своїм виглядом ніби благаючи зглянутися на неї. Йому хотілося заговорити з нею, сказати: «Стережіться!.. За вами шпигують... Вас вистежують...» О, якби Джек був таким на зріст, як отой кучерявий здоровило Нантець, він схопив би гицля за барки, затиснув десь у кутку і сказав би: «Ідіть геть!.. Дайте цій бідній жінці спокій!..»

А найбільше Джек обурювався тим, що до тієї ганебної історії мав пряму причетність його друг Белізер. Приречений самим своїм невдячним ремеслом бути весь час у дорозі, бродячий торговець був для обох грішників кульгавим посланцем, і вони йому платили так щедро, як платять лише коханці. Не раз заводський – учень помічав, як Белізер потай засовував листи в кишеню фартуха Рудикової дружини, за що одержував кілька монет, і, обурений тим, що його друг допомагає у цій огидній зраді, він став уникати зустрічей із Белізером, а випадково зустрівшись, уже не зупинявся, щоб перекинутися з ним словом. Марно Белізер підморгував йому, радо усміхався, згадував про вродливу даму і добрячий шматок шинки, – чари вже не діяли.

– День добрий, день добрий! – відповідав Джек. – Побалакаємо іншим разом... Сьогодні мені ніколи.

І йшов далі, а Белізер, отетерілий, стояв з розкритим ротом.

Торговець і не здогадувався про причину Джекової холодності. Вона була для нього такою незбагненною, що якогось дня, не заставши дома Клариси, якій Белізер мав передати спішне послання, він пішов до заводських воріт, діждався кінця роботи і з таємничим виглядом вручив заводському учневі лист.

– Це для пані Рудик... Тс-с-с!.. Тільки їй у руки...

На синьому конверті, запечатаному краплею воску, Джек упізнав почерк Нантця. Сидить, мабуть, у заїзді і чекає її.

– Ні! І не подумаю! – відповів учень. – За такі доручення я не беруся. На вашому місці я краще торгував би капелюхами, а не займався такими справами.

Белізер розгублено дивився на нього.

– Послухайте, – вів далі Джек. – Адже вам відомо, про що йдеться у листах, які ви передаєте. Так само, як мені і усім іншим. А вам