Джек - Альфонс Доде

яких ницих заздрощів, до яких підступних і прихованих змов удаються його вороги. Це великий поет, його геній усіх лякає, і тому вони із шкіри пнуться, аби не дати йому розкритися. Чи можеш ти уявити, до чого вони нещодавно дійшли? У Французькому театрі прийняли п'єсу, а вона, як дві краплі води, схожа на його «Дочку Фауста», про яку ти, звичайно, чув від нас. Природно, в нього украли не саму п'єсу, бо вона іще не написана, а її головну думку і назву. От і додумайся, хто це зробив. Його оточують лише вірні друзі, що вболівають за його майбутнє. Ми вже навіть думали, чи це не справа рук тітки Аршамбо: вона тільки те й робить, що підслуховує та підглядає у всі шпарки своїми тхорячими очицями. Але як би вона змогла запам'ятати весь план п'єси, та ще й переказати його зацікавленим, коли вона не здатна зв'язати двох слів по-французькому?

Хай там як, а наш друг був дуже засмучений цією новою невдачею. Спочатку в нього бувало щодня аж по три нервових напади. І я мушу сказати, що п. Гірш виявив за цих обставин надзвичайну відданість; це просто щастя, що він був поруч, бо п. Ріваль усе ще гнівається на нас. Уявляєш, він жодного разу не зайшов поцікавитись, як себе почуває наш бідний хворий! До речі, дорогий мій сину, я повинна сказати тобі ще одну річ: нам стало відомо, що ти листуєшся з лікарем і маленькою Сесіль, і тому я мушу тебе попередити, що п. д'Аржантон несхвально дивиться на таке листування. Можливо, п. Ріваль і чудова людина, але в нього застарілі, віджилі погляди і звички, до того ж він не побоявся навіть у нашій присутності відмовляти тебе від того, в чому полягає твоє справжнє покликання. І потім, розумієш, синку, взагалі треба спілкуватися з людьми свого кола, свого фаху, триматися, скільки можливо, свого середовища. В іншому разі людина ризикує занепасти духом, зневіритись, підпасти під владу всіляких нездійсненних химер і мрій і зрештою опинитися серед невдах.

Що ж до твоєї дружби з Сесіль, то п. д'Аржантон вважає, і я цілком дотримуюся його думки, що це – дитяче захоплення, яке не повинне тривати занадто довго, інакше воно може лише ускладнити життя, ослабити волю, збити на манівці. Отож ти зробиш дуже розумно, якщо порвеш з ними стосунки, які можуть тобі тільки зашкодити і які, очевидно, також певною мірою викликали твоє дивне збайдужіння до самохіть і з великим захопленням вибраного тобою шляху. Сподіваюсь, ти розумієш, мій дорогий синочку, що я все це кажу тобі задля твого добра. Подумай: тобі скоро п'ятнадцять років, ти маєш у руках добре ремесло, і перед тобою відкрите чудове майбутнє; не треба давати підстав утішатися тим, хто просторікував, що ти ні на що не спроможний.

Твоя любляча мама

Шарлотта.

Post scriptum. Десята година вечора. Мій любий, чоловіки щойно піднялися нагору. Користуючись цим, хочу побажати тобі доброї ночі і сказати те, що сказала б, якби ти був поруч. Не журися, Джеку, а головне, не впирайся. Ти знаєш, який він. Не лихий, але невблаганний. Він постановив, що ти будеш робітником, і хоч-не-хоч, тобі доведеться ним стати. Хоч би що ти говорив, це нічого не дасть. Він затявся і не поступиться. Чи має він рацію? Я й сама не знаю. У мене голова йде обертом від усього, що вони тут кажуть. Не сумніваюся тільки в одному: ти не повинен хворіти. Прошу тебе, Джеку, одягайся тепло увечері, коли виходиш з дому. Там, мабуть, вогко, на тому острові. Стережися туманів. І потім, пиши мені на адресу Аршамбо, коли тобі щось потрібно... Чи є в тебе ще шоколад, щоб пожувати вранці, прокинувшись після сну?.. Для того щоб ти міг трішечки підкріпитися, я щомісяця відкладаю невеличку суму з тих грошей, які він видає мені на вбрання. Уявляєш, завдяки тобі я стала ощадливою. А головне – працюй. Думай про те, що настане день – і, можливо, той час уже недалеко, – коли твоїй матері більше ні на кого буде спертися, тільки на тебе.

Якби ти знав, як я часом журюся, думаючи про майбутнє! Не кажучи вже про те, що й тепер тут жити невесело, особливо після тієї останньої неприємності. Бувають дні, коли я зовсім не почуваю себе щасливою, отакі-то справи... Але ти знаєш мене: довго журитися я не вмію. Заплачу, а через хвилину уже й сміюся. Сама не знаю, як воно в мене отак виходить. А втім, мені ні на що скаржитися. Він людина нервова, як і всі люди мистецтва, але важко навіть уявити собі, скільки щедрої шляхетності й величі у глибині його душі. Прощай, мій любий, я кінчаю і віддам зараз листа тітоньці Аршамбо, яка, ідучи додому, занесе його на пошту. Боюся, що ця добра жінка довго в нас не утримається. П. Д'Аржантон не довіряє їй. Він гадає, ніби її підкупили його вороги, щоб вона викрадала сюжети його книжок і п'єс. Кажуть, таке траплялося. Я тебе цілую й люблю, мій коханий Джеку... Всі оці крапочки – поцілунки, які я тобі посилаю...»

Читаючи сторінку за сторінкою цього листа, Джек виразно бачив двоє облич – спочатку чванькувате лице д'Аржантона, під диктування якого писала мати, а потім – обличчя матері, яка стала такою, як вона є, і з далини обнімала його, пригортала до серця, подумки пестила. Вона почувала себе такою пригніченою, бідолашна! Як їй там тяжко з її експансивною вдачею! Дитяче мислення часто виливається в яскраві картини, в образи, і, читаючи листа, Джек уявляв, як його Іда – а для нього вона завжди лишалася Ідою, – ув'язнена в башточці «Parva domus», відчайдушно махає йому рукою, кличе на допомогу, як свого єдиного рятівника.

О, він працюватиме, він подолає свою огиду до заводу й ковальського цеху і стане добрим робітником; він працюватиме не покладаючи рук, добре зароблятиме, аби тільки врятувати матір від деспота, визволити її з неволі. Перш за все він поховав усі свої книжки, усіх поетів, істориків і філософів у лікарів ящик, та ще й забив його цвяхами, боячись піддатися спокусі. Він не хотів більше читати, щоб не підпасти під владу химер, які можуть звести його на манівці. Він вирішив берегти силу і цілком