Джек - Альфонс Доде

Щоб відтрутити цей фантастичний натовп, що веселився, як індуси на святі Джагернаута, і не дати зажерливому ідолу потовкти людей, довелося майже застосовувати силу. Звідусіль бігли наглядачі, що роздавали на всі боки штурхани, аби пробитися крізь натовп до машини; незабаром біля машини лишилося лише чоловік триста. То були зібрані з усіх цехів найдужчі робітники; озброєні дерев'яними брусами й обв'язані міцними ланцюгами, вони чекали тільки сигналу, щоб потягти чудовисько до пристані.

– Готові, хлопці? Тягни! І-і-і, ра-а–аз!..

Весело та жваво заграла-засвистіла дудочка, і машина повільно посунула по рейках, виблискуючи своїми мідними, бронзовими і стальними деталями та постукуючи своїми шатунами, балансирами і поршнями. Верхівку машини, ніби щойно завершений пам'ятник, якого залишають робітники, було прикрашено великим букетом зелених гілок, що увінчував тяжку працю людей, як символ вдячності, як усмішка природи. По рейках важко рухалась велетенська металева маса, а над нею, щокроку похитуючись, у прозорому повітрі ледь чутно шелестів султан зелені. Обабіч, не зводячи з неї очей, в урочистому кортежі йшли упереміш директор, інспектори, учні, робітники, а невтомна дудочка вела їх до ріки, де біля пристані димів вантажний пароплав, готовий до відплиття.

Ось її підвели під кран, гігантський паровий кран заводу Ендре, – найпотужніший у світі важіль. Двоє чоловіків піднялися на платформу, яку разом з машиною мали підняти за допомогою залізних тросів, кінці яких сходилися над букетом зелені у велетенському кільці, викуваному із цілого шматка металу. Свистить пара, дудочка аж заливається те веселішими, іще закличнішими трелями стріла крана опускається, як довжелезна журавлина шия, бере машину гачкуватим дзьобом і повільно-повільно, трохи здригаючись, піднімає її над землею. І ось уже вона висить над натовпом, над заводом, над усім Ендре. Тепер люди скільки завгодно можуть дивитися на неї, милуватися нею. Осяяна золотистим сонцем, вона ширяє в небі, немов прощаючись із численними цехами, які подарували їй життя, дали їй рух і навіть голос і яких вона ніколи вже не побачить. І, дивлячись на неї, робітники зазнають тієї втіхи від завершеної праці, тієї незвичайної, божественної втіхи, яка за одну мить винагороджує цілий рік тяжкої праці і завдяки якій частіше б'ється серце, сповнене гордої свідомості, що всі труднощі вже позаду.

– Оце-то річ!.. – бурмоче старий Рудик.

Поважний, з голими до ліктів руками, він ще тремтить від нелюдського напруження, бо також тягнув машину, і втирає очі, засліплені невтримними сльозами захоплення. Дудочка все ще посвистує, звеселяючи і збуджуючи натовп. Та ось кран починає повертатися, і його стріла нахиляється до річки, щоб поставити машину на нетерплячий пароплав. І раптом чути глухий хрускіт, а слідом за ним – жахливе, нелюдське волання, яке відлунює нестерпним болем у грудях присутніх. З того сум'яття, що проноситься у повітрі, всі здогадуються, що сюди ввірвалася смерть, смерть нагла й миттєва, що розчищає собі шлях жорстокою і владною рукою. Якусь хвилину всі ошелешені невимовною метушнею і невимовним жахом. Що ж сталося? Під час спуску один із ланцюгів натягся, і робітника, котрий був на платформі, причавило до корпусу машини. «Швидше, швидше, хлопці, задній хід!» Та марно поспішають, марно намагаються вирвати сердегу із лап страшного звіра, це – кінець. Усі підводять голови, всі піднімають руки, посилаючи прокляття; жінки вищать і затуляють очі хустинками й мереживними шалями, аби не бачити рештки спотвореного тіла, яке кладуть на ноші. Чоловіка потрощило, розрізало надвоє. Фонтаном крові залило усі стальні й мідні частини цього чудовиська, навіть зелений його султан. Замовкла дудочка, затих натовп. У могильній тиші завершує машина свій шлях із заводу, а тим часом у напрямку містечка віддаляється купка людей: чоловіки з ношами й кілька заплаканих жінок.

Тепер у всіх очах світиться страх. їхнє створіння стало небезпечним. Воно одержало хрещення кров'ю і обернуло свою силу проти тих, від кого її здобуло, і робітники полегшено зітхають, коли чудовисько нарешті опускається на пароплав, який занурюється глибше в воду під неймовірним тягарем, погнавши до берега кілька великих хвиль. Навіть ріка здригається і мовби промовляє: «Яке ж воно важке!» О так, дуже важке. Робітники, які все ще тремтять від нервового напруження, перезираються.

Машина врешті повантажена, а поруч з нею покладено вал гребного гвинта і її котли. З неї квапливо стерли кров, і вона знову заблищала попередньою магічною красою, проте нікому більше парова машина не здається нерухомою й байдужою. Людям тепер ввижається, що вона жива й озброєна. Гордо здіймаючись на палубі вантажного судна, яке несе її, хоч видається, що ним рухає вона сама, машина квапиться до моря, немовби зголодніла за вугіллям, за морським простором, мов прагнучи чимшвидше викидати султани густого диму звідти, де ще майорить великий букет зелені. З відстані вона здається такою незрівнянною, що робітники Ендре, забувши про недавню трагедію, проводять її у дорогу закоханими поглядами й могутнім прощальним «ура». Гайда, пливи, машино, мандруй світами! Несхибно йди накресленим тобі прямим шляхом! Не бійся вітру, морських хвиль і штормів! Ти дістала від людей могутню силу, і тобі нема чого боятися. Та маючи таку могутність, не будь лихою. Не показуй свою страшну силу, як перед від'їздом з острова. Жени, не гніваючись, корабель і перш за все шануй людське життя, якщо не зичиш лихої слави заводу Ендре!

Того вечора у всіх куточках острова лунав веселий сміх: робітники пили-гуляли. Хоч нещасливий випадок, що стався вдень, якоюсь мірою і остудив захоплення, у кожному домі людям хотілося відзначити довгоочікуване свято. Тепер це був уже не трудяга-острів, що ледве переводив дух через надмірну працю, а ввечері відразу засинав. Всюди, навіть у похмурому замку, чулися пісні, дзвін склянок, скрізь світилися вікна, відбиваючись удалині в водах Луари й мерехтячи разом із зорями, що сяяли в ясному небі. У Рудиків за довгим столом зібралися численні друзі, усі найкращі робітники цеху. Спочатку побалакали про нещасливий випадок... У тій сім'ї зосталися малі діти, ще не спроможні працювати, і директор пообіцяв удові пенсію... Потім знову усі стали згадувати про машину. Тяжка праця, що тривала місяцями, стала тепер лише приємним спогадом. Робітники пригадували різні випадки, розповідали, скільки праці вклали в ту машину. Треба було чути розповідь волохатого здоровила Лебескама про те, як опирався їм грубий метал та скільки довелося помучитися з ним ковалям.

–