Джек - Альфонс Доде

Він чекав, що вона заголосить, розпачливо кинеться йому на груди. Але ні! Вона підійшла впритул до нього.

– Ти хочеш померти? Гаразд! Я також. Я втомилась від свого заплямованого ганьбою й обманом життя; ми весь час мусимо ховатися зі своєю любов'ю, і так уже її ховаємо, що й самі неспроможні знайти. Ходімо!

Він утримав її.

– Як! Ти хочеш... Ти з глузду з'їхала! Хіба ж так можна?!

Але йому вже набридло переконувати, умовляти, примушувати її. Упертий несподіваний опір Клариси розбудив у ньому глуху лють... Жадоба грошей, прагнення будь-що домогтися свого притлумили рештки його сумління, затьмарили йому розум, і він був ладен піти на будь-який злочин.

– Врешті-решт усе це дурниці, – прошипів він, кидаючись до сходів.

Клариса вихопилась поперед нього і стала на першій сходинці.

– Куди ти?

– Пусти мене!.. Пусти мене!.. Так треба. Він затинався.

Вона вчепилася в Нантця.

– Прошу тебе, не роби цього!

Але він дедалі більше хмелів і нічого не слухав.

– Стережися!.. Ще один крок, і я закричу... Я покличу...

– Добре, клич! Нехай усі знають, що я твій коханець і що твій коханець – злодій!

Він прошипів їй ці слова просто в обличчя, бо, сперечаючись, борючись, вони мимоволі перешіптувались, щоб не порушити нічну тишу, не побудити заснулих людей. Хвилювання зірвало з нього маску, виявило всю ницість його душі, спотворило риси обличчя, і в червоних відблисках згасаючого вогню він несподівано постав перед нею таким, яким був насправді. Вона побачила великий хижий ніс із роздутими ніздрями, тонкі стиснуті губи, зизуваті очі від його намагань піддивлятися в чужі карти. Вона згадала все, чим пожертвувала задля цього чоловіка, згадала, як чепурилася до їхньої ночі кохання, першої ночі, коли вони могли бути разом.

О, якою ж потворною, якою жахливою стала та ніч кохання!

Раптом її опанувала знемога і глибока огида й до нього, і до самої себе. І тимчасом як зловмисник видирався сходами, навпомацки шастав по старому дядьковому дому, де знав усі закутки, Клариса, знесилено упавши на диван, ввіткнулася головою у подушки, аби заглушити ридання та зойки, аби нічого не бачити і не чути.

Ще не настала шоста ранку.

На вулицях Ендре владарює глибока ніч. Лише подекуди у вікнах пекарень та шинків мерехтять крізь туман жовтуваті вогники, чиє тьмяне світло за шибками, наче за проолієним папером, не може пробитися надвір. В одному із таких шинків, біля розпаленої пічки, у якій гуготить вогонь, Рудиків небіж та його ж учень сидять за столом, розмовляють і п'ють вино.

– Давай, Джеку, іще по одній!

– Ні, дякую, пане Шарло. Я не звик пити. Боюся, захмелію.

Нантець зареготав:

– Та не ламайся! Щоб ото сп'янів такий парижанин, як ти!.. Не сміши мене!.. Гей, шинкарю! Дві склянки білої! Та не барися!..

Учневі не стає духу відмовитись. Увага красеня-чоловіка дуже лестить хлопчикові. Воно й не дивно. Пихатий, зарозумілий кресляр, що за півтора року майже ніколи не обзивався до Джека, того ранку, випадково зустрівши його на вулиці, сам підійшов до нього, по-приятельському запросив до шинку і почастував трьома чарками напоїв різного кольору. Це було так незвично, що спочатку Джекові така приязнь та щедрість видались підозрілими. Нантець був якимсь дивним. Він раз у раз уперто його перепитував:

– То справді нічого нового?

Учень дивився на нього й думав: «Невже ти розраховуєш використати мене, як Белізера?..»

Але Джекове недовір'я тривало недовго. Уже після другої чарки він повеселішав, відчув себе впевненішим. Зрештою, Нантець, можливо, не така вже й погана людина, скоріш усього, він заплутався із своєю любов'ю. Хтозна, може, варто простягти йому руку, дати щиру дружню пораду, і він зійде з манівців, кине гру в карти й шануватиме дім свого дядька...

Після третьої чарки Джек зовсім розчулився і, охоплений несподіваним почуттям гарячої приязні, запропонував Нантцеві свою дружбу; той вдячно прийняв її, і хлопчик на правах друга вирішив, що може дати Нантцеві кілька порад.

– Можна, я вам щось скажу, Нантець?.. Так от!.. Прошу вас, не грайте більше!

Удар був точний і, напевне, влучив у ціль, бо в кресляра нервово пересмикнулися губи (від хвилювання, звичайно), і він похапцем вихилив свою чарку горілки. Джек, побачивши, як вплинули на Нантця його слова, вирішив піти далі.

– І потім, бачите, я хотів би ще одне вам сказати... На щастя, його урвав шинкарів голос, бо на цей раз Нантцеві навряд чи вдалося б приховати справжні свої почуття.

– Гей, хлопці! Дзвін чуєте?

В холодному ранковому повітрі монотонний зловісний дзвін зливався з човганням мовчазного натовпу, що сунув крутими вуличками, покашлюванням, стукотом дерев'яних сабо.

– Що ж, – сказав Джек. – Треба йти.

А оскільки його несподіваний приятель платив уже двічі, то втретє уперто хотів заплатити сам Джек. Він був щасливий, що може витягти із кишені золотий луїдор і кинути його на шинквас зі словами:

– Прошу, візьміть!

– Хай тобі чорт! Жовтуха...– здивовано пробурмотів шинкар, не звиклий до того, щоб заводські учні витягували з кишень такі монети.

Нантець промовчав, але здригнувся... Невже й оцей також лазив до шафи?

Джек тріумфував, бачачи їхнє здивування.

– Тут іще є! – похвалився він, ляснувши долонею по боковій кишені. Потім нахилився й прошепотів кресляреві на вухо:

– Це на подарунок для Зінаїди, я хочу їй що-небудь купити.

– Що ти кажеш? – криво посміхнувшись, перепитав Нантець.

Занепокоєний шинкар усе ще недовірливо крутив у руках монету.

– Та швидше! – не втримався Джек. – Через вас я