Джек - Альфонс Доде

– Це ви, Белізер?

– Авжеж, я, – відповів бродячий торговець хрипким голосом, у якому вчувався відчай.

– Але, скажіть, ради бога, що ми накоїли? За що нас, як злодіїв, зачинили тут?

– Я не знаю, хто й що накоїв, і це мене не стосується. Зате я добре знаю, що нікому не чинив ніякого зла, і треба зовсім не мати совісті, щоб так понівечити мої капелюхи.

На мить голос його урвався; Белізера аж пересмикнуло, коли він згадав про жахливу бійку, про нещастя, що звалилося на нього тієї темної ночі, про те, як топтали, розкидали, нищили його крам. З учорашнього вечора те жахливе видовисько весь час стояло в нього перед очима, воно цілу ніч не давало йому заснути, і він майже не відчував болю у своєму стомленому, змученому тілі, зв'язаному ланцюгами й мотузками, не відчував катування «чоботом», на яке був приречений бродячим життям і спотвореними ногами.

– Скажіть, мені заплатять за них? Я ж зовсім непричетний до того, що сталося. Хоч ви скажіть їм, що не я підсобляв вам у тому ділі.

– У якому ділі?.. Що я зробив?.. – запитав Джек, не відчуваючи за собою вини. Але він зразу ж подумав, що не пам'ятає усіх своїх витівок, що, можливо, є в нього якась гірша провина, ніж інші, і він, уже несміливіше, перепитав Белізера:

– У чому ж мене звинувачують?

– Вони кажуть... Але чого ви мене питаєте? Ви й самі здогадуєтесь, у чому.

– Та ні, клянуся вам.

– Ну, добре... Кажуть, що це ви вкрали...

– Украв?.. Що вкрав?

– Зінаїдин посаг.

– Але ж це наклеп! Ви хоч не вірите в це, Белізер?

Белізер не відповів. В Ендре всі були впевнені: винен Джек. А жандарми, що схопили їх минулої ночі, відкрито розмовляючи про все у присутності Белізера, і його переконали у цьому. Проти учня свідчили усі докази. Як тільки на заводі пішла чутка про крадіжку в Рудиковому домі, усі вирішили, що це зробив Джек, адже неспроста він не прийшов на роботу! Нантець добре розрахував, як кинути на підлітка тінь, неспроста він не пускав його на завод... Від шинку на центральній вулиці Ендре і аж до вокзалу Бурс у Нанті, де злочинець зі своїм спільником брали квитки, щоб хтозна-куди виїхати, зникнути, слід від крадіжки неперервно простежувався на кожному кроці учня; його неможливо було згубити, так багато розкидалося золота, так часто розмінювалися двадцятифранкові золоті луїдори. А те, що Джек цілий день бешкетував, заливав горілкою очі – а таке часто трапляється після злочину як потворний прихований вияв докорів сумління, – хіба то не переконливий доказ?

Отже, сумнівів не було. Незбагненним лишалося тільки безслідне зникнення шести тисяч франків: їх не знайшли ні в Белізерових кишенях, де було лише кілька франків денної виручки, ні в кишенях самого учня, на дні яких дзенькало лише декілька дивних іржавих монет, монет, які вам можуть дістатися тільки в портових шинках, куди заходять промочити горлянку матроси з усього світу. Цілком зрозуміло, що в тих портових притонах злодії не могли навіть за десять годин витратити усі гроші, яких бракувало у Зінаїдиній шкатулці. Основна сума десь мала бути прихована.

Але де? Саме це й треба було встановити.

Ось чому з самого ранку директор заводу велів привести у свій кабінет звинувачених, які й справді мали вигляд злочинців, – брудні, бліді, обшарпані, вони аж трусилися від холоду й переляку.

Завдяки своїй юності та розумному і тонкому обличчю Джек зберігав іще певну привабливість та людську гідність, незважаючи на стан свого одягу й синій пояс. Зате Белізер навівав жах: його некрасиве лице все було у синцях, які йому дісталися під час бійки; сліди його опору лишилися не лише на виваляному брудному одязі, а й на побитій і подряпаній землистій фізіономії, спотвореній стражданням через нестерпний біль набряклих ніг, адже він не скидав на ніч тісного взуття; жалюгідний, він уперто мовчав і тільки скривджено кривив свій губатий рот, чимось нагадуючи тюленя. Варто було глянути на них обох, коли вони стояли отак поруч, – і всі сходилися на тому, що учень, лагідний і соромливий хлопчик, був лише знаряддям у руках цього покидька, що занапастив його, намовивши на ганебний злочин.

Проходячи через приймальню до директорського кабінету, Джек помітив обличчя людей, які здалися йому привидами, – вони немов вийшли із кошмарного сну і, набувши плоті і крові, цілим гуртом з'явилися перед ним. Досі він був упевнений у своїй невинності і тому гордо ніс голову, незважаючи на звинувачення у тяжкому злочині, але в ту хвилину де й поділася його впевненість у собі. Човняр, який його віз до Нанта, та шинкарі із Ендре, Ла Басе-Ендра і навіть із Нанта година за годиною, крок за кроком нагадали йому про все, що відбувалося напередодні. За одну хвилину він знову пережив увесь учорашній день, і через прикрі ганебні спогади його бліде з похмілля обличчя раз у раз заливалося краскою сорому.

У директорський кабінет він зайшов принижений, похнюплений, із сльозами на очах, ладен мало не впасти навколішки і просити прощення.

У кабінеті був тільки директор, котрий сидів у великому кріслі за своїм робочим столом біля вікна, та дядько Рудик, що стояв поруч і м'яв у руках свій синій вовняний берет. Два стражники, привівши злодіїв, зупинилися біля дверей, не зводячи очей із бродячого торговця, небезпечного зловмисника, здатного на будь-який злочин. Джек, побачивши майстра, мимоволі ступив до нього з дружньо простягненою рукою як до свого друга й вірного захисника, але обличчя старого Рудика було таке суворе й смутне, що підліток за весь час допиту так і не наважився підійти до нього.

– Послухайте, Джеку, – промовив директор. – 3 огляду на ваші молоді роки, на добру оцінку вашої роботи в цеху, з поваги до ваших батьків, а особливо заради доброї репутації фірми Ендре, я одержав дозвіл не відправляти вас до Нанта, а залишити тут і