Джек - Альфонс Доде

Хор, у якому серед жіночих голосів чулися й чоловічі, підхопив:

У корчмі «Олив'яний таріль»...

І відразу перед вікном закружляли білі очіпки, зашурхотіли суконні спідниці, почулися охриплі від крику голоси:

– Давай, бригадире!.. Давай, Джеку!.. – горлали в кімнаті.

Як на обкрадених, то це вже занадто!.. Вкрай заінтригований віршомаз штовхнув двері, і в хмарах куряви, яку здійняли танцюристи, першим, кого він помітив, був Джек – отой злодій, майбутній в'язень колонії для неповнолітніх! Він гицав із сімома чи з вісьмома дівчатами, і одна з них, весела й розпашіла товстунка, щосили тягла у коло вродливого бригадира митницької служби. Притиснувшись до стіни, відступаючи подалі в куток від танцюристів, приємний сивий чоловік, щасливий, сяючий, радий цим бурхливим веселощам, умовляв піти в коло високу бліду молодицю із сумною усмішкою на устах.

Що ж сталося?

А ось що...

На другий день після того, як директор заводу Ендре написав листа Джековій матері, до його кабінету зайшла схвильована і збуджена Рудикова дружина. Незважаючи на виявлений їй холодний прийом, бо давно звикла до мовчазної зневаги з боку порядних людей, вона відмовилась від запропонованого стільця і, випроставшись, з несподіваною для неї твердістю в голосі заявила:

– Я прийшла сказати вам, пане, що учень ні в чому не винен. Це не він украв посаг моєї пасербиці.

Директор аж підскочив у кріслі.

– Проте ми маємо докази.

– Які докази? Найнезаперечніший з них тільки той, що чоловіка не було дома і з нами лишався Джек. Так от, пане, я й прийшла спростувати цей доказ. Тієї ночі, крім Джека, у домі був іще один чоловік.

– Чоловік? Нантець?..

Вона ствердно кивнула.

О, яка ж вона була бліда!

– Отже, це Нантець украв гроші?

Чи пробігла хоч тінь вагання на її змертвілому обличчі? В усякому разі вона відповіла спокійно й твердо:

– Ні, грошей Нантець не брав... Їх узяла я... І віддала йому...

– Нещасна!..

– Саме так, я дуже нещасна. Він казав, що бере їх лише на два дні, і весь цей час я чекала, хоча бачила чоловіків розпач, Зінаїдині сльози, хоча страшенно боялася, що засудять невинного... Яка мука!.. Ніяких новин. Тоді я написала записку: «Якщо завтра об одинадцятій дня я не одержу грошей, то донесу на себе й на вас»... І ось я тут.

– Ви тут, ви тут!.. Але що вам від мене треба?

– Я хочу, щоб ви затримали справжніх злочинців, тепер вони вам відомі.

– А ваш чоловік? Таке подвійне безчестя його уб'є.

– І мене теж! – відповіла вона засмучено й гордо. – Померти найлегше. А піти на те, на що я йду зараз, далеко важче, повірте!

Вона говорила про смерть із якоюсь похмурою одержимістю.

Вона чекала її, кликала із таким сп'янінням, із яким ніколи не чекала й не кликала навіть свого коханця.

– Якби ваша смерть могла зарадити лиху, – суворо промовив директор, – якби такою ціною можна було повернути посаг бідної дівчини, я б іще зрозумів ваше бажання померти... Але в даному разі це, власне кажучи, вихід тільки для вас самої. Становище інших не зміниться, а стане іще гіршим, ще похмурішим, тільки й всього.

– То що ж робити? – убитим голосом запитала вона.

І в тій непевності виявилась попередня Клариса – висока тендітна жінка, знеможена надмірною для неї внутрішньою боротьбою.

– Перш за все треба врятувати хоча б частину грошей. Можливо, ще щось лишилося.

Клариса похитала головою. Вона добре знала того запеклого гравця. Вона пам'ятала, яким чином він заволодів грішми, як він мало не через її тіло кинувся до шкатулки, і не сумнівалася, що він грав і програв усе до останнього су.

Директор подзвонив. Зайшов наглядач, колишній жандарм – заклятий недруг Белізера.

– Вам доведеться поїхати в Сен-Назер, – наказав директор. – Скажете Нантцю, що він мені терміново потрібен. Для певності не спускайте з нього очей.

– Нантець в Ендре, пане директор. Я щойно бачив, як він вийшов від пані Рудик. Він безумовно іще десь тут, недалеко.

– Дуже добре... Чимшвидше його знайдіть і приведіть сюди. Тільки не кажіть йому, що бачили пані Рудик у моєму кабінеті... Не можна, щоб він щось запідозрив...

– Розумію...– підморгнув проникливий наглядач, хоч насправді нічогісінько не зрозумів.

Він крутнувся на підборах і вийшов.

У кабінеті запала мовчанка. Спершись об кутик письмового столу, Клариса задумалась, безмовна й сувора; заводський шум, то благальні й жалібні, то погрозливі стогони і свист пари здіймали ще більшу бурю в її душі.

Двері весело розчахнулися.

– Ви мене кликали, пане директор? – бадьоро запитав Нантець.

Клариса, її бліде обличчя, суворий вигляд начальника...

Він усе зрозумів.

Отже, вона дотримала слова.

На хвилину його нахабне і грубе обличчя перекосилося від дикої розгубленості, розгубленості загнаної в глухий кут людини, ладної вбити, аби тільки вискочити із безвиході; потім він похитнувся, ніби зламаний тяжкою внутрішньою боротьбою, і впав навколішки перед письмовим столом.

– Простіть! – пробурмотів він.

Директор жестом велів йому встати.

– Позбавте нас ваших благань і сліз. Ми вже на них надивилися. Перейдімо до діла... Ось ця жінка заради вас обікрала чоловіка й дочку. Ви обіцяли принести гроші через два дні.

Нантець з невимовною вдячністю подивився на коханку, яка, збрехавши, врятувала його. Але Клариса навіть не глянула в його бік. У неї вже не було бажання дивитися на нього. Надто добре вона роздивилась його у ніч злочину!..

–