Джек - Альфонс Доде
Пароплавчик увійшов у морський простір, несподівано підстрибнувши. Та й як інакше назвеш зміну в поведінці цього суденця, що тепер розхитувалося усім корпусом, і та хитавиця немов передавалась морським хвилям, залитим сліпучим світлом; гнані свіжим морським вітром, вони котилися одна за одною обабіч судна аж до обрію, до тієї риски, де зливається небосхил і зеленава синь води, ховаючи від жадібних очей людини подальший простір.
Джек іще ніколи не бачив моря. Свіжий солонуватий запах моря, хвилі, що віялом набігають під час припливу, – все виповнювало його серце п'янкими мріями про подорожі.
Праворуч, як і у всіх морських портах, затиснутих між скелями, зливались, мов луска, дахи будинків. То був Сен-Назер; над ним на пагорбі здіймалася дзвіниця, схожа на сторожову вежу, а центральна вулиця, переходячи у мол, виступала далеко в море. Над берегом поміж будинками стриміли щогли; вони тиснулись одні до одних, перехрещувалися, спліталися, і складалось враження, що порив вітру закинув жужмом усі ці реї в затишок порту. Та що ближче пароплав підходив до порту, все розступалося, роз'єднувалося, виростало.
Вони висадились на молу. Там їх повідомили, що «Кідн», великий пароплав Трансатлантичної компанії, через дві-три години виходить у море; з учорашнього дня він стоїть на рейді. То був єдиний придуманий досі спосіб, щоб до відплиття в море вся команда була на борту без втручання жандармів, які інакше мусили б обходити всі портові притони в пошуках п'яних матросів.
Отож Джек зі своїм супутником зовсім не мали часу подивитися місто, де вулиці аж до самого порту були сповнені людського гомону й метушні, як і завжди в базарний день. Вся набережна була всіяна в'язками зелені, кошиками фруктів, зв'язаною попарно свійською птицею, що, крякаючи й кудкудакаючи, била крильми по землі. Уздовж торгового ряду, опустивши руки, стояли бретонські селянки й селяни, мовчки, незворушно чекаючи на покупців. Ніхто з них не квапився, не закликав перехожих. На відміну від них безліч дрібних торговців з лотками, де лежали шийні хустки, гаманці, шпильки й каблучки, снували туди й сюди, навперебій розхвалюючи свій товар. Матроси з усіх кінців світу, міщанки з Сен-Назера, жінки робітників і службовців Трансатлантичної компанії квапливо скуповувались на базарі, де й кок із «Кідна» завершував закупівлю харчів. Від нього Рудик довідався, що Блакше вже на борту пароплава і лютує через те, що йому бракує кочегарів.
– Скоріше, хлопче, ми запізнюємось!
Вони стрибнули в човен і попливли через захаращену кораблями гавань. Тут уже ніщо не нагадувало порт Нанта, де були середні й дрібні кораблики. Тут, немов спочиваючи, стояли на якорі лише величезні морські кораблі. І завислу над водою дзвінку, як кришталь, тишу порушували тільки. крики свійського птаства, яке вантажили в трюми, та стукіт молотків, що долинав із сухого доку. Величезні океанські пароплави, що вилаштувалися вздовж пристаней, темні й важкі, здавалося, спали в проміжку між двома далекими рейсами. Великі англійські кораблі, що прибули з Калькутти, здіймаючи над морем по кілька ярусів кают, мали дуже високу носову частину і міцні корпуси, їхні борти фарбували матроси, копошачись на них мов мурашня. Човен пропливав поміж нерухомого цього громаддя, де вода була темна, як у каналі, що перетинає місто, ковзав повз борти кораблів, наче повз товсті стіни, де звисали ланцюги і набряклі канати, з яких стікала вода. Нарешті вони вийшли за межі торту і обігнули мол, на краю якого стояв на парах «Кідн», очікуючи на приплив.
Якийсь невисокий, нервовий і сухорлявий чоловік без куртки, але в кашкеті з трьома золотистими нашивками, гукнув Джека й Рудика, коли їхній човен підійшов до самого борту пароплава. Слова його губилися в гаморі й гуркоті готового до відплиття корабля, але жести були досить-таки промовисті. Ото й був Бланше, головний механік, на якого його підлеглі казали «Моко». Як. тільки гуркіт поклажі, що її вантажили у відкритий трюм, став затихати, до їхніх вух донеслося:
– Швидше піднімайтеся, шахраї прокляті – кричав головний механік із жахливим акцентом південця. – Я вже вирішив, що ви мене оступачили.
– Це я винен, старий, – обізвався Рудик. – Хотілось провести хлопчика, а я вчора не міг.
– От чортяка! Добре його вигнало, твого хлопчика! Доведеться нам складати його учетверо, щоб укласти в каюті для кочегарів... Нумо, зух! Ходімо швидше вниз, я сам йому все покажу.
Спочатку вони спускалися мідними крученими сходами з вузьким поруччям, потім – крутими, як драбина, сходами без поруччя, потім – ще одними, потім – ще...
Джек, ніколи не бачивши океанських пароплавів, був приголомшений розмірами і глибиною «Кідна». Вони спускалися у якусь прірву, і їхні очі після яскравого денного світла не розрізняли ні людей, ні речей. Навколо стояла темрява, така темрява, як у шахті, де через задуху й дедалі більшу спеку тільки ледь-ледь блимали причеплені до стін ліхтарі. Останні сходи, якими вони спускалися вже навпомацки, привели їх у машинне відділення – справжню лазню з гарячим вогким повітрям, насиченим таким густим запахом мастила, аж забивало дух; навколо плавала пара, і тільки у височині, на висоті трьох-чотирьох поверхів над головою, у квадратному душнику виднілася плямка синього неба.
Тут кипіла робота. Механіки, помічники, учні снували туди й сюди, перевіряючи всі вузли машини, придивляючись, чи всі деталі в належному стані, добре підігнані й не заїдають. Щойно завантажені вугіллям топки люто гули й бурчали. Залізо, мідь і чавун, змащені киплячим мастилом, вилискували і блищали, і через надзвичайну їх чистоту вся машина здавалася ще грізнішою, ніби всі оті рукоятки, дотик до яких обпікав навіть обмотані клоччям руки, всі оті
