Джек - Альфонс Доде

– Ставай сюди!.. – крикнув старший по кочегарні. Джек став перед однією з вогняних пащ. Через кильову хитавицю у нього пішла обертом голова, і навколо нього множились, витягувались і крутилися розпечені топки. Він повинен був підтримувати цю пожежу, весь час орудуючи довгою кочергою, повинен був підкидати вугілля, вигрібати шлак і золу. У цій роботі найжахливішим було те, що він ще не звик до моря, отож через несподівані ривки гвинта та бортову хитавицю підлога раз у раз вислизала у нього з-під ніг і його кидало в топку. Аби втриматись на ногах, він хапався за будь-який найближчий предмет і відразу відсмикував руку, бо все тут було розпечене.

Та все ж таки, напружуючи волю, він працював далі. Проте через годину цього катування вогнем відчув, що сліпне, глухне, не може дихнути, що в голову йому вдарила кров, що вії попалені, а в очах каламуть. І тоді він зробив так, як робили всі інші – весь мокрий кинувся до «повітряного рукава», довгої парусинової труби, по якій бурхливим потоком струмує з палуби свіже повітря... О, яка благодать! Та за мить йому здалося, що на його плечі накинули крижане укривало. Цей убивчий протяг забив йому дух і, здавалось, відняв життя.

– Флягу!.. – прохрипів він до кочегара, який пропонував йому випити.

– На, товаришу. Я знав, що так буде.

Джек глитнув величезний ковток. Але його пройняв такий холод, що майже нерозведений спирт здався йому прісним, наче вода. Зате випивши, він відчув у всьому тілі приємне тепло – воно заструмувало по всіх судинах, по усіх м'язах, та раптом йому сильно запекло під грудьми. І тоді, аби погасити пекучий біль, він знову приклався до фляги. Пекучий вогонь у нутрощах і навколо тіла, куди не поткнися – пекельне полум'я від вугілля і спирту! Оце й усе, що він матиме відтепер у своєму житті...

Його життя перетворилося на божевільний кошмар безперервного сп'яніння і каторжної роботи; і так тривало цілих три роки... Три жахливих роки, коли дні схожі, як близнюки, коли місяці сплутуються у невиразний клубок, а пори року зливаються у суцільну смугу безперервного «пляжу» в кочегарні.

Джек пропливав повз невідомі краї із дзвінкими, співучими і свіжими іспанськими, італійськими та французькими назвами, назвами міст у французьких колоніях, що звучали наче дитячий лепет, але не бачив ні блакитного, як сапфір, неба, ні зелених островів, що похитувались, мов розкішні букети на смарагдових хвилях із фосфоричним іскристим блиском. Для нього скрізь так само гнівно рокотіло море і шалено гуготів вогонь. І що прекраснішою була країна, то жахливіша спека стояла у кочегарні.

Інколи він виходив на берег у квітучих портах, облямованих пальмовими і банановими гаями із зеленими султанами на верхівках, бузковими пагорбами з білими хижками на бамбукових опорах, але все те ввижалося йому забарвленим у кольори кам'яного вугілля. Він бігав босий по розпечених сонцем пристанях, де до ніг прилипала смола або чорний сік цукрової тростини, висипав кошелі з вугільним шлаком, розбивав великі шматки антрациту, вантажив вугілля на пароплав, знеможений, засинав на схилах крутих берегів або плентав до портових притонів, і всі ті притопи нагадували йому шинки Нанта – огидні свідки його першої в житті пиятики. Там він сидів за столом з іншими кочегарами – англійцями, малайцями, нубійцями – брутальними і отупілими, схожими на заводні механізми, призначені для кочегарні, а оскільки розмовляти їм було ні про що, то вони пили. А втім, кочегар мусить пити. Інакше не виживе. І він пив, та ще й як пив!

У мороці тієї непроглядної ночі поблискувала тільки одна зоря – спогад про матір. Вона лишалася у глибині його похмурого життя, наче мадонна у глибині церкви, – де погашено всі свічки. Тепер він ставав чоловіком і для нього прояснялися доти загадкові причини його мучеництва. На зміну його пошани до Шарлотти прийшло ніжне співчуття; він починав її любити так, як люблять тих, задля кого мучаться або чиї спокутують гріхи. Навіть під час найбільшої пиятики він не забував, заради чого став корабельним кочегаром, і інстинктивно зберігав свою платню матроса. Хай який він бував п'яний, одна думка в нього ніколи не згасала: він працює задля матері.

Та час минав, і вони дедалі більше віддалялися одне від одного, і віддаляли їх не стільки нескінченні милі, скільки відчуження, байдужість забуття через тривалий час розлуки, жертвами якого стають знедолені вигнанці й в'язні. Джекові листи надходили дедалі рідше, ніби щоразу їх опускали в скриньку в чимраз дальших місцях. А численні пустопорожні, хоч і багатослівні, листи Шарлотти чекали його в кожному порту, але писалося у них про речі такі чужі йому в його теперішньому становищі, що він читав їх лише задля того, щоб потішитися музикою слів, почути відлуння ще живої ніжності. В листах з Етьйоля йшлося про повсякденні дрібні справи д'Аржантона. А через якийсь час стали надходити листи з паризькою адресою, де повідомлялося про зміни у житті Шарлотти й д'Аржантона, про їхнє нове помешкання на набережній Августинців, зовсім поруч з Академією наук. «Ми живемо у самісінькому центрі інтелектуального життя, – писала Шарлотта. – П. д'Аржантон, поступившись наполегливим проханням своїх друзів, вирішив повернутися в Париж і заснувати філософський та літературний журнал. Завдяки цьому виданню він дістане змогу знайомити широкі кола читачів зі своїми творами, що їх несправедливо ігнорують, а також заробляти великі гроші. Але скільки це забирає в нього сил! Скільки доводиться ходити до авторів, до друкарів! Ми вже отримали досить цікаву працю п. Моронваля. Я чим можу помагаю нашому бідному другу: зараз кінчаю переписувати «Дочку Фауста». Щастя твоє, синочку, що ти живеш далеко, не знаючи таких поневірянь. Д'Аржантон ледве на ногах тримається... Ти, мабуть, став уже цілком дорослим, любий Джеку! Пришли мені, будь ласка, своє фото».

Через деякий час, коли пароплав прибув до Гавани, Джек одержав на свою адресу важкий пакет, на якому було написано: «Джеку де Барансі, кочегару на судні «Кідн».

То був перший номер журналу:

Головний редактор – віконт д'Аржантон