Джек - Альфонс Доде

голос тирана: «Про що ти думаєш?..» Звісно, вона думає про свого Джека, о Господи! Про що б вона іще думала? Відтоді, як вона прочитала в газеті отой зловісний рядок: «Про «Кідна» досі немає ніяких новин»,– її переслідує, доводить до божевілля, ні на хвилину не покидає образ її дитини. Вдень іще півбіди – надокучливе себелюбство д'Аржантона примушує її забувати навіть про своє горе, та настає ніч, і Шарлотта не може заснути. Вона слухає завивання вітру, яке наганяє на неї невимовний жах. На тому розі набережної, де вони живуть, вітер, щоразу вриваючись з іншого боку, то лютує, то стогне, шарпає ветхі дерев'яні будівлі, деренчить шибками вікон, стукає завислою на одному завісі віконницею. Але й пошепки, і надривним криком він завжди щось розповідає. Він їй каже ті самі слова, що й іншим матерям та жінкам моряків, слова, від яких вона мимоволі блідне.

Адже він прилітає здалеку, отой буйний вітер, він прудкий і багато бачив пригод на своєму шляху! Він скрізь метається мов очманілий птах і, підхоплюючи на свої великі крила усі чутки, всі стогони і зойки, швидко розносить по всьому світу. То пустотливий, то нещадний, він в одну й ту саму мить в одному місці рве вітрила корабля, у другому – гасить свічку, ще десь – закочує на голову мантилью, наганяє грозові хмари чи роздмухує пожежу. І він розповідає про все те людям, і тому розповідь його буває то весела, то тужлива.

Цієї ночі його моторошно слухати. Він рвучко пролітає над балконом, шарпає віконні рами, свистить попід дверима. Він рветься в дім. Хоче невідкладно щось повідомити цій матері; і всі чутки, які приносить і жбурляє в шибки вітер, стріпуючи мокрими крильми, звучать, як поклик чи пересторога. Бій дзиґарів, далекий посвист паровозів – усе звучить так сумно, так тужливо, раз у раз повторюючись, наче наслання. Вона здогадується, що хоче їй розповісти вітер. Він, напевне, бачив серед моря – адже він скрізь присутній водночас, – як величезний корабель боровся з хвилями, що били у його борти, як губив щогли, нахилявся набік і, нарешті, поринув у морську глибінь, засмоктуючи за собою сотні людей, а ті, бліді і перелякані, із божевільними очима і прилиплим до чола волоссям, благально простягали руки, волали, кличучи на допомогу, ридали, захлинаючись солоною водою, викрикували останні слова прощання і прокляття на порозі смерті. Шарлотту так опосіли ті страшні марення, що серед голосіння й шуму корабельної аварії їй вчувається далекий невиразний стогін:

– Мамо!

То, безумовно, їй лише вчулося, то вона, стурбована, собі намислила.

– Мамо!

Цього разу стогін чути трохи голосніше... Та ні, це неможливо. їй, безумовно, дзвенить у вухах... О Боже мій, невже вона втрачає глузд... Аби позбутися мани, Шарлотта підводиться, ходить по вітальні... І на тобі – знову хтось кличе. Голос чути десь зі сходів. І вона кидається до дверей.

Газовий ріжок погашений, і лампа, яку вона тримає у руці, кидає на сходи мереживну тінь від поруччя. Ні, нікого... Проте Шарлотта впевнена, що чула голос. Треба подивитися уважніше. Вона перехиляється через поруччя, піднявши високо над головою лампу. І тоді тихий глухий звук, який скидається й на сміх, і на ридання, долинає знизу, зі сходів, по яких ледве піднімається, спираючись на стіну висока постать.

– Хто там?.. – кричить вона, пройнята нервовим дрожем і шаленою надією, забувши про свій страх.

– Я, мамо... О, я добре тебе бачу...– ледь чутно відповідає їй хрипкий голос.

Вона збігає сходами. Це він, це її Джек! Поранений високий робітник ледве стоїть, спираючись на милиці; його так схвилювала зустріч з матір'ю, що він, знесилений, аж застогнав, спинившись посеред сходів. Ось що вона зробила зі своїм сином!

Жодного слова, жодного вигуку, жодного лагідного жесту! Мов остовпівши, вони стоять упритул, дивляться одне на одного й плачуть...

Є люди, яким наче на роду написано щоразу опинятися в безглуздому й сміховинному становищі, і всі їхні вияви високих почуттів якщо не фальшиві, то недоречні.

Так уже судилося, що д'Аржантон, отой король невдах, хоч би коли спробував похизуватись благородством, незмінно зазнавав невдачі. Того вечора, вертаючись додому після довгої ради із своїми приятелями, він вирішив повідомити Шарлотту про фатальну новину, аби відразу покінчити з тією неприємною історією; а щоб пом'якшити удар, він заздалегідь придумав кілька пишномовних фраз, що якнайкраще пасували за такої нагоди. Уже з того, як він повернув ключа в замку, можна було зрозуміти, що він повідомить щось украй важливе. Та яким же було його здивування, коли він побачив, що в такий пізній час у вітальні горить світло, Шарлотта ще на ногах, а поблизу каміна, на столі, рештки ледь початої вечері, як буває, коли хтось щойно приїхав або має їхати і через хвилювання йому не до їди.

Украй збуджена Шарлотта поквапилась йому назустріч:

– Тсс! Не шуми... Він тут... Спить... О, яка я щаслива!

– Хто? Про що ти?

– Звичайно ж Джек. Їхній пароплав зазнав аварії. Сам він поранений. Корабель пішов на дно. А його чудом урятували. Він приїхав з Ріо-де-Жанейро, де два місяці пролежав у лікарні.

На д'Аржантонових губах майнула невиразна посмішка, яку в крайньому разі можна було витлумачити як вияв задоволення. Треба віддати йому належне: він по-батьківському поставився до Джека і першим заявив, що той залишиться у їхньому домі, поки зовсім одужає. Чесно кажучи, він мусив хоча б це зробити для головного і єдиного свого акціонера. Що не кажи, а десять тисяч франків, укладені в акції, заслуговували певної поваги.

Минуло кілька днів, перше хвилювання вляглося, і життя Шарлотти та її поета увійшло в звичну колію з тою лише різницею, що в домі з'явився ще й бідний каліка, чиї ноги, поранені й обпечені під час вибуху парового котла, ніяк не зарубцьовувалися. Одягнений у вовняну матроську синю блузу хрещеник лорда Пімбока Джек (не Жак, а саме Джек!), син Іди де Барансі, досі мав темне обличчя кочегара, засмагле, огрубіле, на якому вирізнялися, як житні колоски, рудуваті вусики та почервонілі очі з обгорілими віями; шкіра його була