Джек - Альфонс Доде
Коли приходив хтось із сторонніх і Шарлотта помічала, як здивовано й іронічно дивилися вони на нічим не зайнятого робітника, одяг і мова якого ніяк не поєднувалися із затишком і розкошами цього дому, вона поквапливо казала: «Це мій син... Познайомтеся із моїм сином... Він був дуже хворий». Вона поводилася так, як поводяться матері калік, котрі квапляться заявити про своє материнство, аби не допустити нахабних посмішок і підкресленого співчуття. Але якщо вона страждала, бачачи, на що перетворився Джек, якщо вона червоніла через його вульгарні, грубуваті манери, його невміння триматися за столом і жадібність, із якою він їв і пив, через усі його звички, набуті в шинках, то ще більше вона страждала через зневагу в тоні постійних їхніх гостей, коли вони зверталися до її сина.
Джек знову зустрів тут усіх своїх давніх гімназійних знайомих, усіх невдах, що не виводилися в «Parva domus», із тією лише різницею, що їм додалося років та поменшало на голові волосся, а в роті – зубів. Зате нітрохи не змінилося їхнє становище в суспільстві: вони так само тупцяли на одному місці, як і належить непоправним невдахам. Щодня вони збиралися в редакції журналу, щоб обміркувати наступний номер, а двічі на тиждень гуртом вечеряли на п'ятому поверсі. Д'Аржантон, неспроможний далі обходитись без гамірних компаній, намагався приховати цю свою слабкість хоча б у власних очах, удаючись при цьому до найпишномовніших фраз, а щодо цього він був таки незрівнянний мастак.
– Потрібно об'єднатися... Треба згуртуватися, щільно зімкнути лави, щоб відчувати лікті соратників.
І вони згуртовувались, дідько б їх узяв! Так згуртовувались навколо нього, так тиснули його з усіх боків, аж йому забивало дух. Найдужче він відчував лікті – гострі, кістляві, настирливі – свого давнього приятеля Еверіста Моронваля, секретаря редакції журналу «Огляд майбутніх поколінь». Саме у Моронваля зародилася думка про створення цього журналу, саме йому це поважне періодичне видання завдячувало своєю гуманітарною назвою. Він правив коректуру, наглядав за верстанням, читав статті та романи і, крім того, запальними словами підбадьорював дух головного редактора, що геть занепав через цілковиту байдужість до його видання з боку читацької публіки та нескінченні марні витрати.
За численні обов'язки мулатові належала чітко визначена, хоч і досить скромна платня, яку він ухитрявся заокруглювати, виконуючи різноманітні додаткові доручення, що оплачувалися окремо, та безперервно випрошуючи аванси. Гімназія на проспекті Монтеня давно зазнала краху, проте її директор ще не цілком відмовився від виховання «дітей півдня» і щоразу приходив до редакції журналу в супроводі двох своїх вихованців, котрі дивом уціліли в його освітньому закладі. Один з них був якийсь здрібнілий японський принц, підліток невиразного віку, якому можна було дати і п'ятнадцять, і п'ятдесят років, і який, скинувши довге кімоно, а натомість надівши європейське вбрання, дрібненький, крихкотілий, у малесенькому капелюсі, з крихітною тростинкою скидався на глиняну статуетку, що звалилася з етажерки на паризький тротуар.
Другий – цибатий парубок, чиє обличчя з натягненою шкірою, аж до очей та лоба, заросло чорною кучерявою бородою, що нагадувала стружку палісандрового дерева; цей єгиптянин викликав у Джека невиразні спогади, а коли під час однієї з перших зустрічей він запропонував недокурок сигари, Джек пізнав свого давнього приятеля Саїда. Бідолашний молодий чоловік давно закінчив Моронвалів освітній заклад, але батьки й далі зоставляли його на Моронвалеву опіку, сподіваючись, що той прищепить йому світські манери й звички. Крім нього, всі завсідники редакції журналу та гості д'Аржантонових вечерь, що незмінно відбувалися двічі на тиждень, – Гірш, Лабассендр, небіж Берцеліуса та інші – зверталися до Джека зверхнім, поблажливим і фамільярним тоном. Так ніби він був нікчемним нахлібником, з милості допущеним до панського столу.
Він залишився «паном Джеком» тільки для однієї особи – доброї і лагідної пані Моронваль-Декостер, що лишилася майже такою самою, як була, – з великим урочистим лиснючим лобом та в куценькій чорній, далеко не такій урочистій, зате ще більш лиснючій сукні. А втім, зверталися до нього гості зневажливим, байдужим чи доброзичливим тоном, називали його «паном», «старим», «друзякою» а чи «хлопцем»,– усе це аж ніяк не хвилювало чужого їхньому середовищу Джека: мов задурманений, він сидів осторонь з короткою люлькою в зубах і куняв, слухаючи, але майже не чуючи літературного галасу, що ще в дитинстві наганяв на нього сон. Два місяці, проведені в лікарні, три роки кочегарні й непробудної пиятики, потрясіння, викликане катастрофою, приголомшили, стомили його, вибили із звичної колії; йому не хотілося ні розмовляти, ні ворушитися, він тільки мріяв, щоб нарешті настала цілковита тиша і спокій, щоб нарешті затихло гуркотіння хвиль і машин, яке все ще болісно відлунювало йому в голові, як шум прибою відлунює в мушлі.
– Він геть отупів, – іноді казав д'Аржантон.
Ні, знесилений і безвольний, він просто дрімав, мовчки тішачись тим, що під ногами твердий суходіл, а над головою – чисте спокійне повітря. Джек трохи оживав лише у ті рідкісні пообідні години, коли віршомаз ішов з дому і він залишався наодинці з матір'ю. Тоді Джек сідав поруч неї і тішився її безтурботною дзвінкою, як пташиний щебет, балаканиною, її лагідними словами. Щоправда, він охочіше слухав її, ніж говорив сам. Материн голос звучав у його вухах, як чарівне бриніння бджіл улітку, в пору медозбору.
Одного дня, коли вони лишилися самі, він несподівано прокинувся із довгого заціпеніння і повільно, дуже повільно промовив:
– Коли я був малим, ми якось довго пливли морем, чи не так?
Трохи збентежена Шарлотта пильно подивилася на нього. Вперше в житті він питав її про минуле.
– Чому ти так думаєш?.. – запитала вона.
– Розумієш, коли я три роки тому вперше ступив на палубу пароплава, у мене було дивне відчуття... Мені здалося, ніби я все те вже бачив... І денне світло, що вливалося в каюти крізь ілюмінатори, і круті, обковані мідною бляхою сходинки, що вели до кают, – усе це викликало в мене невиразні спогади... Мені здавалося, що коли я був іще зовсім малим, я грався,
