Джек - Альфонс Доде

Вона кілька разів оглянулась, аби переконатися, що вони самі.

– Тобі це не наснилося, синочку. Тобі було три роки, коли ми поверталися з Алжиру. Твій батько несподівано помер, і ми з тобою поверталися до Турені.

– Он як!.. То мій батько помер в Алжирі?

– Так, в Алжирі...– майже пошепки відповіла вона і опустила голову.

– Як його звали, мого батька?

Дуже схвильована, Шарлотта завагалася: вона не готувалась до таких розмов, і синова цікавість була для неї як сніг на голову... Та хоч яка неприємна була для неї ця розмова, вона вже не могла не розповісти двадцятирічному хлопцеві, хто його батько: Джек був у тому віці, коли дитина все може вислухати і зрозуміти.

– Він носив одне з найвідоміших імен у цілій Франції, синочку, ім'я, яке тепер носили б і ми з тобою, якби нагла страшна пригода не завадила йому спокутувати свою провину... О, коли ми познайомилися, ми були такі ще молоді!.. Це було під час облави на диких кабанів у одному з виярків поблизу Кіффи. Треба тобі сказати, що на ту пору я захоплювалася полюванням. Пригадую, я навіть їздила на невеликому арабському коні, якого звали Сулейман. Норовистий був, як чортеня....

І понесло її, навіжену, понесло чвалом на арабському скакуні Сулеймані у країну химер, яку її нестримна уява населяла усіма лордами Пімбок і раджами із Сінгапуру.

Джек не намагався її зупинити, він чудово знав, що це неможливо. Але коли вона, задихаючись від перегонів і вітру, що бив їй в обличчя, на мить зупинилася, аби перевести дух, Джек скористався із короткої перерви і повернув її до початку розмови прямим і чітким запитанням – тільки так можна було завадити її яскравій і химерній уяві знову збитися на манівці.

– Як же звали мого батька?

О, як здивовано розплющилися її очі!.. У неї вже й з голови вилетіло, про що вони розмовляли.

Іще не перевівши дух після своєї довгої оповіді, вона скоромовкою відповіла:

– Його звали маркіз де л'Епан, командир ескадрону третього гусарського полку.

Очевидно, Джек дещо інакше, ніж мати, дивився на права і привілеї знаті, бо сприйняв таємницю про своє великопанське походження із цілковитим спокоєм. Зрештою, яка йому втіха з того, що його батько був шляхетним маркізом, коли це не завадило йому, маркізовому синові, стати звичайнісіньким кочегаром, та ще й поганим кочегаром, а тепер він так само скалічений, розбитий, виведений з ладу, як і паровий котел «Кідна», що зараз лежить на дні Атлантичного океану на глибині шестисот морських сажнів. Яка йому втіха з того, що батько носив славетне ім'я, коли це не завадило йому називатися просто Джеком і бути нікчемним покидьком, що його шпурляє і носить життя на своїх непевних безрадісних хвилях. До того ж батько, про якого він щойно довідався, давно помер, і незнайоме почуття, що на хвилину прокинулося в душі Джека, не знайшовши там, за що зачепитися, бо його цікавість була вже задоволена, згасло і зникло, розчинившись, як і все інше, у його теперішній тупій байдужості.

– От що, Шарлотто, треба щось вирішувати з твоїм хлопцем... Не можна, щоб він тут вічно байдики бив. Ноги в нього загоїлися. Їсть як не в себе, нічого не скажеш. Щоправда, трохи покашлює, але Гірш доводить, що він завжди кашлятиме... Треба йому вже братися за якусь роботу. Якщо на кораблі йому важко, хай іде працювати на залізницю! Лабассендр каже, ніби там добре платять.

На ці вимоги свого поета Шарлотта заперечувала, що Джек іще дуже слабкий, зовсім немічний.

– Бачив би ти, як він дихає, коли піднімається на п'ятий поверх, подивися, який він худий. Ночами я чую, як неспокійно він спить. Стривай! Поки він набереться сили, може, ти підшукав би йому якусь роботу в журналі?

– Я не проти, – відповів той. – Треба буде поговорити з Моронвалем.

Моронваль також був не проти спробувати, однак спроба виявилась невдалою. Кілька днів Джек виконував у редакції обв'язки розсильного. Носив на друкарню відбитки, пакував примірники журналу для їх відправки, наклеював адреси на бандеролі. Його примушували робити все, що тільки кому заманеться, тільки не загадували підмітати кімнат–цього не дозволяли рештки совісті, – їх підмітав консьєрж, бо це входило до його безпосередніх обов'язків. Не протестуючи й не заперечуючи, Джек виконував усе, що йому казали, мовчки терпів зневажливі натяки Моронваля, котрий зганяв на ньому зло за свої незчисленні невдачі, та холодну лють д'Аржантона, чий настрій ставав дедалі ядучішим через уперту нехіть публіки передплачувати журнал. Які ж вони затяті, оті кляті читачі! У розкішній, оправленій у зелену саржу, з мідними кутиками книзі з відривними квитанціями, що мала бути списана їхніми іменами, на першій сторінці губилося, як лушпинка з горіха в безмежному морі, лише одне ім'я: «Граф де... замок... поблизу Меттре, в околиці Тура». І отим єдиним передплатником журнал був зобов'язаний тільки Шарлотті. Але брак надходжень не означав, що зменшуються витрати. П'ятого числа кожного місяця співробітники незмінно приходили за гонораром, та ще й просили аванс. Найненажерливішим був Моронваль. Спочатку він приходив сам, потім присилав дружину, згодом Саїда, слідом за Саїдом – японського «принца». Д'Аржантон кипів люттю, але відмовити не наважувався, його марнославство було надто ласим на лестощі, а мулат мав повні кишені таких солодощів. Та все ж, коли журнал зазнав краху, головний редактор, боячись, щоб і інші співробітники не почали брати прикладу з Моронваля, не пропускав нагоди поскаржитись на фінансові труднощі і на всі прохання про виплату авансу виставляв один і той самий нездоланний бар'єр: «Комітет акціонерів мені рішуче забороняє це». А тим часом «Комітет акціонерів», сам не відаючи, що він і є отой «Комітет» у єдиній особі, сидів у кутку і пакував бандеролі, озброївшись пензликом і великою банкою з клеєм. Журнал, маючи лише одного передплатника в особі «доброго дядечка», так само мав лише одного «акціонера» в особі Джека, якому той самий «добрий дядечко» подарував був гроші.

Про те не здогадувався ні Джек, ні будь-хто