Джек - Альфонс Доде

Він розмовляв з Шарлоттою зверхньо, сухим і поблажливим тоном – так розмовляють із слабкодухими, з дітьми, із божевільними та хворими, а хіба в ній немає всього потроху? Згодом, трохи її заспокоївши, він починає знову:

– То на чому ми там зупинилися? Через тебе я загубив думку. Прочитай мені все, що я надиктував... Усе прочитай!

Шарлотта ковтає сльози і вдесяте читає:

– «В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди...»

– Далі?

Марно вона перегортає всі сторінки, струшує зовсім новий зошит.

– Це все... – нарешті каже вона.

Д'Аржантон приголомшений, йому здавалося, що написано далеко більше. Так трапляється щоразу, коли він диктує. Думки жахливо випереджають слова, і він неминуче їх губить. Йому здається, ніби все те, що він собі уявляє, що ще перебуває в зародковому стані у його мізках, все те уже чітко сформульовано й викладено на папері, і коли після кількох театральних поз та величних жестів і невиразного бурмотіння декількох слів з'ясовується, як мало він надиктував, то розрив між мареннями й дійсністю його буквально приголомшує. Це нагадує розчарування Дон Кіхота, що уявляє себе в емпіреях, сприймаючи сопіння кухарчуків та шипіння плити за шум небесних вітрів, а дерев'яну лаву, на якій він усівся верхи, – за баского коня. Д'Аржантону також ввижалося, що він злетів до небес і ширяє у вишині... І що ж? Він весь тремтів, він хвилювався, горів натхненням, ставав у картинні пози, уздовж і впоперек міряв кімнату, раз по раз відкидав рукою довгого чуба, і все це – заради двох нікчемних рядків: «В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди...» І щоразу одне й те саме!

Д'Аржантон лютує, розуміючи, що він смішний.

– А все через тебе! – кричить він на Шарлотту. – Спробуй тут працювати, коли перед твоїм носом весь час пускають нюні! О Боже! Це просто жах!.. Стільки думок, стільки образів!.. А в підсумку – нічого, нічогісінько!.. І так завжди... А час минає, роки летять, і твоє місце займають інші... Невже ти, нещасна, не знаєш, як мало треба, щоб сполохнути натхнення?.. О, ну чому я мушу все життя битися головою в стіну безглуздої дійсності?! Для того щоб творити, я мав би жити у кришталевій вежі, піднятись на тисячу футів над буденною суєтою, а я вибрав собі за супутницю життя вередливе, неорганізоване, інфантильне й галасливе створіння...

Він тупотить ногами, грюкає кулаком по столу, а Шарлотта, котра ще не встигла виплакати свого горя, ллючи сльози, підбирає пера, сукнинку для витирання пер, підставку для пер і все своє секретарське знаряддя, що розсипалося по килиму, постеленому на підлозі вітальні.

Прихід Гірша кладе край прикрій сцені, яка повторюється так часто, що до неї звикли всі порошинки в цьому домі; як тільки минає буря і д'Аржаитонів гнів затихає, вони швиденько опускаються на свої місця, і всі речі знову набувають свого звичного незворушного і безтурботного вигляду. Гірш не сам. З ним прийшов Лабассендр. Обидва заходять надзвичайно поважно, на обличчях – печать таємничості. Особливо вирізняється звиклий до театральних ефектів співак: задерши голову й закопиливши губи, він усім своїм виглядом немов хоче сказати: «Я знаю дещо надзвичайно важливе, але нізащо в світі не відкрию вам свою таємницю».

Д'Аржантон, котрого досі трясе від люті, не розуміє, чому вони так міцно й багатозначно мовчки йому потискають руку. До тями приводить Шарлоттине запитання:

– То що там, добродію Гірш? – вигукує вона, кидаючись до химерного недоука-ескулапа.

– Та сама відповідь, пані. Ніяких новин.

Але в той час, як він каже Шарлотті: «Ніяких новин»,– його витріщені під опуклими скельцями окулярів очі аж волають до д'Аржантона, що ті слова – безсоромна брехня, що новини є, страшні новини.

– А яка думка службовців компанії?.. Що вони кажуть?.. – допитується мати, прагнучи і водночас боячись дізнатися правду, намагаючись прочитати її з гримас на лукавих обличчях чоловіків.

– Господи, Боже мій, пані... Беу! Беу!..

І поки Лабассендр плутається в довгих, безглуздих, ніби й заспокійливих, але ухильних фразах, Гірш, вдавшись до декостерівської методи, зображує віршомазу «обриси» таких слів: «Кідн» потонув з усім екіпажем, майном і пасажирами... Зіткнення у відкритому морі... Поблизу узбережжя Зелений Мис... Жах!»

У д'Аржантона лише здригнулися густі вуса. Але, дивлячись на його бліде, чваньковите і незворушне обличчя, на якому не здригнулася жодна рисочка, важко було сказати, що переважає в його душі: тріумф чи запізнілі докори сумління за таку зловісну розв'язку. Можливо, там боролися обидва ці почуття, проте обличчя його лишалося незворушним і непроникним.

Віршомаз тільки відчував потребу вийти з дому і вже на вулиці дати вихід своїм почуттям, збуреним такою важливою новиною.

– Я багато працював, – цілком серйозно заявив він своїм приятелям. – Хотілося б трохи подихати свіжим повітрям... Ходімо прогуляємося.

– Ти маєш рацію, – погодилася Шарлотта. – Піди погуляй, тобі це буде корисно.

Як правило, Шарлотта щосили утримує свого «митця» дома – вона впевнена, що всі дами Сен-Жерменського передмістя вже довідалися про його повернення до Парижа і готові записуватися в довжелезну чергу, аби «випити усю кров з його серця», однак сьогодні Шарлотта рада, що він іде і вона зможе зостатися наодинці зі своїми думками. Адже вона зможе спокійно виплакатись, і ніхто не намагатиметься втішати її, їй не треба буде приховувати свого страху й похмурих передчуттів, які вона не наважується висловлювати, боячись, що її бездушно і зневажливо «заспокоюватимуть». Ось чому її гнітить навіть присутність служниці, ось чому всупереч звичці Шарлотта не заводить із нею нескінченної балаканини, як завжди, коли д'Аржантон іде з дому, а відсилає її до себе, у мансарду.

– Пані хоче побути сама?.. Пані не страшно?.. На балконі так завиває вітер, аж туга бере.

– Ні, залиште мене... Я не боюся.

Нарешті вона сама і може скільки душі завгодно мовчати, думати про своє, не боячись, що пролунає